Вікторівський старостинський округ

ІСТОРІЯ СЕЛА ВІКТОРОВА

Населений пункт Вікторів розташований в південній частині Галицького району. Там, де «Луква з Луквицею стрічаються» і починає свій вимір теперішнє село Вікторів. Торкнувшись одним кінцем села границь сучасного Крилоса, та охопивши обидва береги річки Луквиці, на довгих 9-ть км, із північного сходу на південний захід до с. Височанки, простягається найдовше село Галицького району – Вікторів.  З південно-східної та південної сторони межі села  проходять через ліс із селами Сілець  та Тязів Тисменецького району, а далі на захід по річці Лукві - із Бринею і Сапоговом, на північний-захід – із  селом Комарів. Адміністративно село Вікторів належить до Галицького району Івано-Франківської області. Населений пункт розміщений за 12  км. від районного центру та 22 км. від м.Івано-Франківська. Через село проходять автодороги: Івано-Франківськ – Вікторів - Мединя, Івано-Франківськ – Вікторів – Галич, Височанка – Галич.

Близьке розташування села до районного та обласного центрів, зручне транспортне сполучення з містами Галич, Івано-Франківськ та їхніми промисловими підприємствами, наявність природних комплексів річки, лісу, працьовитих  мешканців села – це ті чинники, які визначають перспективність розвитку існуючого населеного пункту сьогодні і в майбутньому.

Версії  походження назви села

Вікторів Щодо походження назви села Вікторів на сьогодні не має однозначної, ствердної відповіді. Легенди, перекази доносять до наших днів різні варіанти назви. Тут можна навести кілька версій, а тому розглянемо найбільш вірогідні із них.

Версія перша:  Дослідники І пол. 20 ст. Л. Чачковський та Я. Хмілевський,  автори книги «Княжий Галич», пов’язують заснування та назву Вікторова із старовинним монастирем, що знаходився на місці сучасної церкви Св. Миколая. Поселення, що виникло навколо чернечої обителі, отримало свою назву від імені монахів- вихторів, які проживали в монастирі, а, можливо, спочатку в печерах під скалою. І хоча етимологія даного слова остаточно не з’ясована, автори книги пояснюють назву «вихтор» із грецької мови, що означає «вчений». « У південній околиці Галича на Викторівський горі, повище устя Луквиці, стояв старинний монастир, де проживали монахи-вихтори.  …Правдоподібно, що давнє слово вихтор, утворене від дієслова із наростком « тор», та означає те саме, що «вчений»

Версія друга: на сьогодні відомо, що на північний схід від Вікторова знаходився літописний Галич. В 11ст. навколо княжого Галича знаходились оборонні монастирі. Один із таких монастирів розміщався на високому пагорбі, у межиріччі Лукви і Луквиці. В уже згаданій книзі Л.Чачковський та Я. Хмілевський вказують:  «В найближчій околиці княжого Галича було більше число монастирів. В першу чергу належить тут згадати укріплені монастирі над берегами рік: Сокільський, Викторівський та Пітрицький.» Отже, поселення Викторів  було форпостом на шляху чужинців до Галича, де постійно «вихторили» (тобто стежили, вартували) вартові, сповіщаючи про небезпеку запалюванням сигнальних вогнів.

За іншою версією походження назви також сягає княжих часів. Околицями літописної столиці слугували Галицькі брами, одна із яких була на теренах сучасного села. Самі брами розміщували на головних дорогах, підступах, що вели до Галича. У селі є поширений переказ про те, коли подорожні, щоб пройти чи проїхати далі, стукали у браму, то чули від охоронців  відповідь: «Ви хто?», «Ви хто?». Можливо, що саме від цих слів і пішла назва поселення охоронців-сторожів «Вихторів» . Власне топонім «Галицька брама» і став в основі написання однойменного роману уродженцем села поетом, письменником Степаном Пушиком.

А цілком вірогідно, що село отримало свою назву від засновника чи першого поселенця на подібне ім’я, або зберегло давню назву. Проте історія розповідає про навалу монголо-татар, та зруйнування м. Галича, як центру Галицько-Волинської держави у 1241році. Цілком можливо, що поселення охоронців монахів-вихторів розділило трагічну долю княжої столиці. Адже до середини 16 століття назви такого поселення ми не віднаходимо у писемних джерелах.

Без сумніву, що назва села Вікторів також має свою не до кінця розгадану історію. Теперішня офіційна назва села –Вікторів. Але мешканці села добре пам’ятають інші звучання назви свого поселення. Майже в усіх письмових документах дорадянського періоду та в часи  Другої світової війни вживалася назва «Викторів». В усному, побутовому мовленні його мешканців ця назва широко використовується і сьогодні. Чому відбулася така зміна? Можливо, що із приходом «визволителів» та початком тотальної русифікації з «легкої руки» чиновника-росіянина, який опинився на наших землях в післявоєнний період,  чи російсько - мовного східняка-українця, Викторів отримав назву «Вікторів». Це могло легко трапитись і через граматичну помилку, оскільки українська літера «и» читається, як російське «і», й назва села набрала теперішнього звучання. Слід відмітити, що у польському варіанті населений пункт записувався як «Wіktorov», тобто через латинську літеру «і».

Отже, дотримуючись хронології можемо стверджувати, що впродовж своєї історії село мало такі назви: Вихторів – Викторів – Вікторів. Котра із цих назв сьогодні має більше право на використання, може вирішувати  тільки вікторівська громада.

Заснування села Вікторів

Перша письмова згадка про село відноситься до 1558року. Про заснування села повідомляється в Люстрації Галицького староства за 1565рік. Слід зауважити, що на даний період на  землях Галичини уже добре утвердилась польська влада. Поляки сприяли появі нових поселень, надаючи першим мешканцям певні пільги не сплачувати податки, так звані «слободи», щоб ті могли обжитись. Житла поселенців Вікторова знаходились  над річкою Луквою за півмилі від Галича. Перші осадники, яких разом із священиком нараховувалось 13 чоловік, звільнялися від сплати податків на 11років.

Після  закінчення терміну «слободи» їм належалось платити «з кожного лану чиншу 2 злотих, 2 півні, 1гуску, двадцятого барана, двадцятого вепра, десятину пчолину, 2 вози дерев на побудову Галицького замку, два дні на рік косити траву, і те, що покосять згромадити і в стоги скласти». Вказувалась оплата і за судові послуги. Так за кожен приїзд судді селяни повинні були виплачувати по 3 гроші. Залишились відомими і прізвища осадників: Стець Угрин, Іван Довгомиль, Андрій Огрин, Дмитро Дерикіт, які свідчать про їхнє українське походження.  Документи свідчать, що від 1558року до першого поділу Польщі село адміністративно належало галицьким старостам.

Сучасний стан села

Сьогоднішній  Вікторів не оминули ті соціально-економічні проблеми, які існують для сільських населених пунктів України. Найгостріші серед них – це значне безробіття сільського населення, що зумовлює трудову еміграцію. Сотні вікторівських заробітчан, родин, почасти із дітьми стали трудовими мігрантами в близькому і далекому зарубіжжі: Росії, Чехії, Польщі, Італії, Іспанії, Португалії та ін. країнах. Економічна криза в 90-х р. 20-го ст., аграрні прорахунки та трансформації новітньої української влади, розвал колгоспів, соціальної сфери  посилили демографічну кризу на селі. Окрім підприємств торгівлі інші сфери побуту слабо розвинуті або не діють. Земля, яка оброблялась за час існування колгоспу, – здебільшого пустує. Близькість до промислових об’єктів міста Івано - Франківська, міської інфраструктури, можливість отримання житла спричинили швидкий відтік населення до міста ще з 70-х рр.20 ст. Найвища кількість населення Вікторова спостерігалась на кінець 50-хр.20 ст. Якщо на 1959р. в селі проживало більше 3 тис. мешканців, то станом на 2013 рік, населення скоротилось майже вдвічі. На 1.01 2013 р. в селі проживало  1751 жителів.

Загальна земельна площа села – 2546 га; площа сільськогосподарських угідь – 1451 га,  а саме: ріллі – 1080 га, пасовищ – 343 га, лісу – 905 га . У Вікторові  знаходилося 732 господарських двори, в яких жило 620 сімей, із них: чоловіків – 931та 874 жінки. Вікові групи населення: діти до 6-и років – 100, школярів 6 - 16 років - 177, від 18 до 40 років – 485, від 40 до 60 років – 476, від 60 і старші - 546 осіб. Всього пенсіонерів - 736, з них: 284 чоловіки та 452 жінки. За 2012 рік в селі  народилось 15, померло 19 осіб. Довгожителькою села була  Савчук Софія,  вік якої  сягав -101 р.

Станом на 01.01.2026 року, у Вікторові  знаходилося   846 господарських двори, в яких проживає понад 640 сімей, із них: чоловіків – 749 та 777 жінки. Вікові групи населення: діти до 6-и років – 53,  школярів 6 - 17 років - 165 , від 18 до 60 років – 839 осіб, від 60 до 90 – 458, і старші – 90 років – 11 осіб. За 2025 рік в селі  народилось 2 дитини, померло 24 особи.

Отож, село не позбавлене перспектив розвитку на  майбутнє. Гроші зароблені закордоном вікторівчани вкладають у будівництво, покращення побутових умов, розвиток власного малого бізнесу, навчання своїх дітей. Наявність газифікації села дає можливість наблизити житлово-побутові умови жителів села  до міських. На сьогодні у селі діє дві загальноосвітні школи, ліцей та гімназія, дитячий садочок, сільська амбулаторія сімейної медицини.  На території села є три діючі церкви: греко-католицька і дві автокефальні православні церкви, добротний Народний Дім, ряд закладів торгівлі. Все більшого розвитку набуває підприємництво в селі. Окрім цілого ряду  магазинів, на території Вікторова є підприємтва:  «Галич кліматтехніка», кузня металовиробів, друкарня.

Вікторів у постатях

Кажуть, що є на світі села уподібнені до людських доль: щасливі і трагічні, уславлені і маловідомі, оспівані поетичними словами і призабуті, багаті на славні імена і не дуже….  Галицьке село Вікторів, терени якого ще в княжу добу входили в осердя  могутньої столиці, відоме славними людьми. Впродовж своєї історії на небосхилі Вікторова зібралось ціле сузір’я яскравих постатей. Правда, на сьогодні важко відстежити імена тих перших поселенців-вихторів, які займались охороною княжої столиці, віднайти творців срібного вікторівського браслета 12 ст., встановити засновників та будівничих ранньохристиянського монастиря, давніх вікторівських храмів, чи садівників вікових дубів на Миколаївській горі. Мабуть марно сьогодні шукати у Вікторові того зітлілого порога з якого пішов у безсмертя полковник Семен Височан….

Полковник  Семен Височан

Однак добре відомо, що на поч.17 ст. Вікторів породив для української історії  колоритну постать, видатного політичного діяча, відомого проводиря повсталих мас, козацького полковника, якого ще тодішня польська шляхта іменувала «найпершим вождем», «малим Хмельницьким землі Галицької», - Семена Височана. Щодо дати народження, дитячих років, родини Семена Височана, - докладних відомостей на сьогодні збереглось мало. Відомо, що батько Семена, засновник села Височанка, - Гнат Височан,  дбає про хорошу освіту для сина. Документи свідчать про навчання Семена у львівській братській школі. Тут він вивчає кілька  мов: українську, старослов’янську, польську, латинську та німецьку. Молодий, здоровий, освічений юнак, який жив в умовах постійної боротьби із польською шляхтою та татарами, набирає великого військового досвіду та практики. За таких обставин формується характер майбутнього полковника. Перші відомості про Семена Височана датуються 1626 роком, коли молодий Сень допомагав батькові громити шляхту в Боднарові.

Найвищого  піднесення рух галицьких опришків досягає  в часи Визвольної війни   під проводом Богдана Хмельницького. Активно діяв на наших землях посланець Б. Хмельницького Ярема Кончевський. Напевне, не знайдеться у Вікторові людини, яка б не переповідала легендарної розповіді  про зустріч Семена Височана із козаками Хмельницького біля церкви Св. Миколая, під віковим дубом .  Блискучі перемоги козацького війська навесні 1648 року дали можливість Б.Хмельницькому здійснити  похід восени на Галичину.  В цей час Семен Височан зібрав великий загін повстанців. До нього приєдналась дрібна (ходачкова) шляхта, селяни, міщани, представники духівництва. Проте основну силу повсталих становили селяни. Повстанський загін, названий істориками «армією Височана», налічував 15 тисяч чоловік, був створений  на зразок козацького війська із поділом на полки та сотні із власною артилерією та символікою. Повстанці мали  рушниці, мушкети, самопали, гармати, але основним озброєнням залишались шаблі, сокири, списи, коси, ножі, ціпи. Успішно діючи в тилу польської армії, С.Височан після кількатижневої облоги, здобуває Пнівський замок, що вважався найсильнішою фортецею на Прикарпатті. Піддається  повстанцям і Єзупільський замок.  Під кінець 1648року під владою С.Височана перебувала більша частина Галицької землі, особливо Покуття, окрім більших міст: Галича, Коломиї, Солотвина, де були великі шляхетські загони. За оцінками істориків селянський рух на  Прикарпатті восени 1648 року охопив 30 тисяч чоловік, половина із них припадає на загони Височана.

Проте в листопаді 1648 року обстановка змінилася. Військо  Б.Хмельницького повертає  з-під польського Замостя, залишає Галичину  і відходить до Києва. Таке рішення гетьмана спричинило до активізації польської шляхти. Семен Височан ще намагається не допустити  переправи польських загонів через Дністер, які за розпорядженням короля направлялися на Покуття для придушення повстання. Але сили були нерівними. «Галицький Хмельницький» відступає на Поділля і не припиняє подальшої боротьби із поляками. Як досвідчений військовий керівник, Семен Височан обіймає старшинську посаду у полку Івана Богуна, входить до його штабу і відіграє важливу роль у відсічі польсько-щляхетських військ під Вінницею 1651 року. В тяжкий період Руїни  він залишається вірним  своєму обов’язку і продовжує війну проти Польщі на боці  гетьмана Івана Брюховецького. Разом із його лівобережними полками визволяє від поляків  Лисянку, Ставище та інші міста аж до Чигирина.  За ці заслуги Семен Височан отримав звання лисянського полковника і зберігав його до 1665 року. В часи тяжкої братовбивчої війни,  під час оборони  Лисинки від поляків, Височана несправедливо звинувачують у навмисному намірі здати  місто ворогу. Полковник, який не відчував за собою вини, але не міг доказати свою невинність, за твердженням академіка В. Грабовецького, покінчує життя самогубством. Це сталось на початку 1666 року.  Оскільки популярність героя зростала, то для певної частини козацької старшини він став просто небезпечним. Можливо тому проти нього були сфабриковані документи. За іншими даними С. Височан загинув у серпні того ж року. Зацікавлення становить і версія професора В. Кубійовича  за якою Семен Височан на початку 1666 року потрапив у московський полон,  був вивезений до Московщини, де і помер у тюрмі.

Оборонець громади – Григорій Медвідь

В сер 40 - вих років 19 ст., ще до скасування панщини  в Галичині, вікторівський селянин Григорій Медвідь  вів вперту боротьбу із польським паном за захоплені ним землі громади села. Поет Степан Пушик на основі хроніки складеної у тридцятих роках минулого століття вікторівським селянином Ю. Жиляком , та власного дослідження  розповідає про вперту боротьбу вікторівської громади на чолі із Григорієм  Медведем  проти місцевого пана Бруньовського.

Григорій Медвідь, з роду Йосифа та Анастасії, народився 8 жовтня 1788 року в передгірному селі Сливки, недалеко Перегінська. За відомостями Жиляка – Григорій довший час служив в австрійській армії, вмів читати і писати. Коли повернувся із «наполеонівських війн», то став на службу митаря на ринку у Станіславі. Можливо, що саме на ринку Григорій познайомився із вікторівською дівчиною Юлею, яка приносила продавати молоко. До Вікторова відставний солдат приходить за зятя 1814 року, взявши за жінку молодшу на двадцять років дівчину. Юлія народила йому шестеро дітей і померла 1880 року.

Сільська громада Вікторова того часу вела боротьбу із паном Бруньовським за захоплений ним громадський ліс «Підгора», що тягнувся понад річкою Луквою від Бриня до Комарова. Оскільки Г. Медвідь був грамотний та ще знав німецьку мову, то саме він очолив цю боротьбу із дідичем, який окрім Вікторова володів ще й Бовшевом. Численні скарги, тяганина в судах, несправедливі рішення на користь пана не задовольняли вимог мешканців села. Маючи приклад ямницького селянина Івана Смицьнюка, який ходив  пішки до австрійської столиці, Григорій Медвідь також вирішив добиватися правди у цісаря.  Із хроніки Юрка Жиляка: «Медвідь пускається пішаком до Відня, і завдяки своїй грамотності вертається із грамотою цісарською і печаткою, яка означала заперечення на привласнення селянських лісів. Пан, понюхавши письмо носом, старався підійти Гриця масною пропозицією: «Грицю! Покинь свою роботу, я стільки тобі дам, що будеш ти панувати і твої діти». Та відповідь була рішуча: «мною розпочате діло буде довершене». Розлючений пан наказав насильно віднімати ліс, а Гриця , який протестував обложити гарапами».Тому Григорій Медвідь вирушає до Відня ще раз. За другим разом він приносить до села документ, що підтверджував право вікторівської громади на ліси та інші угіддя, що були привласнені дідичем Бруньовським.  У селі переповідають, що пан не раз присилав своїх гайдуків, щоб захопити та відібрати ці документи.

Та наступила весна 1848 року. Імператорським  указом в Галичині скасовувалась панщина. Але щоб стати повноправними власниками землі селяни повинні були заплатити викуп, якого домагалися поміщики.  Тоді  Г.Медвідь  зібрав вікторівську громаду і оповістив, що дідич Бруньовський незаконно захопив селянський ліс та угіддя, на що вказував документ принесений ним від цісаря. До села прибула комісія, яка  розмежувала панську та селянську землю. Коли комісія поїхала з села, то пан розпорядився слугам взяти бочку солевиці й гарапники, та прихопивши із собою Г. Медведя поїхали в поле. На вимогу показати ще раз границю, Григорій рішуче вказував її. Тоді розгніваний дідич кричав: «Покажіть і ви йому!» Так  Гриця били до смерті, глузуючи при цьому: «Грицю!, покажи границю!» Та нелюду-пану було цього замало ( у селі його прозивали  «людина без серця)  і Бруньовський наказав напівживого чоловіка по шию закопати у землю. Але таке рішення пана викликало бунт у селі. Гайдуки відкопали бідолаху та завезли за Дністер до Бовшева і кинули до льоху.  

Просидівши  там  шість місяців, втратив здоров’я, а 1 квітня 1849 року вікторівський оборонець помер. Парох Вікторова о. Олексій Гірницький похоронив Григорія Медведя. На сьогодні віднайти його могилу на цвинтарі неможливо. У селі кажуть, що на тому місці, де його били гайдуки, був поставлений  дубовий хрест, який також не зберігся. Тільки дехто із старожилів пригадує сумну приповідку про цю сильну, вольову людину, яка поклала життя за справу громади: «Грицю! Покажи границю!» Та варто було б пам’ятати, що цісарський указ про скасування панщини 1848року був прискорений і такими людьми  як житель Вікторова, громадський оборонець – Григорій Медвідь.  З нагоди скасування панщини 1848року, вздовж головної дороги, або просто на полях вікторівчани встановлювали пам’ятні хрести, обсаджені кількома липами, так звані «фігури».

Композитор Денис Січинський

Денис Січинський належить до найвизначніших західноукраїнських композиторів. Розквіт його творчості припадає на 1886 – 1909 рр. За цей час він написав оперу та понад сто вокальних та інструментальних творів. Такі творами композитора як опера «Роксоляна», кантати «Лічу в неволі», «Дніпро реве», «Дума про Нечая», романси «Бабине літо», «Як почуєш в ночі» та багато інших завдяки глибокій, яскравій та емоційній  мелодиці мали великий успіх ще за життя митця.

Денис Січинський став першим композитором , який наважився ступити на важкий шлях композитора-профісіонала, започаткувавши професійну музику. Не маючи ніякої підтримки з боку офіційних кіл, він перший спробував заперечити неписаний закон, що музика заняття приємне, але несерйозне, перший  присвятив своє життя лише творчості.  Проте життя заставляло Січинського окрім композиторської діяльності провадити велику музично-громадську роботу. Як організатор, педагог і диригент він брав участь у створенні перших музичних товариств та селянських самодіяльних колективів у містах та селах Галичини.  Був постійним учасником та організатором концертів, диригував хорами. 1891 року стає одним із засновників співочого товариства «Боян» у Львові, а в Станіславі заснував першу в Галичині українську музичну школу.

На запрошення вікторівського пароха Йосипа Домбчевського, 1901 року Д. Січинський прибуває до села, стає учителем музики дітей священика: Романа та Лесі Домбчевських. Організовує та стає диригентом сільського хору «Боян», який дуже швидко, завдяки майстерності композитора, набирає великої популярності в окрузі. Уроки диригування у відомого майстра бере і дочка священика Леся, яку дослідники називають першою жінкою-диригентом в Україні. У ці роки здібна дівчина навчається і гри на фортепіано. Вони покохали одне одного, але батьки Лесі не дозволили їм побратися. Мабуть,  натхненний щирим  коханням до дівчини та обігрітий теплом та любов’ю вікторівчан  Січинський створює у селі чудову музику: « На крилах Дністра» (26.11.1901р.), «Пісня без слів» (22. 12. 1901р), «Розжалобилася  душа» (13. 02. 1902р.), «Як почуєш в ночі», «Час рікою пливе», хор на слова Шевченка «Лічу в неволі», яку присвячує Лесі Домбчевській. 1902 року Січинський покидає село і переїжджає до Станіслава. Учнем композитора був і вікторівський селянин Микола Салига, який продовжує керувати хором. У грудні 1903 року сільський співочий колектив виступив у Станіславі на концерті в честь М.Лисенка і виконав пісні на музику Січинського і Лисенка. Зворушений чудовим співом, композитор встав із почесного місця в залі і  особисто подякував диригентові та селянам-хористам, що не дуже сподобалось станіславському панству. Вікторівський хор, як один із кращих, у квітні 1911р. був запрошений до Станіслава на  вечір пам’яті з нагоди 50 –ти річчя смерті Великого Кобзаря. Хористи вікторівського «Бояну» постійно давали концерти і в навколишніх селах повіту. З початком Першої світової війни активна діяльність хору припинилася.

Мирослав Січинський - в’язень тюрми  «Діброва»

Пам’ятає Вікторів і Мирослава Січинського, адже жителі села відіграли важливу роль у долі цієї людини. 12 квітня 1908р. сталася подія яка сколихнула усю Галичину, а згодом набрала міжнародного розголосу. У палаці намісника Галичини графа Андрія Потоцького пролунало кілька револьверних пострілів. Це двадцятирічний студент Львівського університету Мирослав Січинський зі словами: «Це вам за кривди нашого народу, за вибори, за Каганця!» - вистрілив у Потоцького. По справі Січинського було проведено два судові засідання. Лава присяжних, що складалася виключно з поляків визнала вину підсудного і одноголосно запропонувала кару – смерть через повішення. Австрійський цісар Франц- Йосип, зважаючи на широкий міжнародний розголос даної події, замінює смертний вирок двадцятирічним ув’язненням. Місцем покарання була визначена Станіславська тюрма «Діброва». За тодішніх політичних умов населення Галичини не могло відкрито боротися за звільнення свого оборонця. Тому всі надії покладалися  на  втечу, яку організовують  українські патріоти (одним із розробників та виконавців плану був Дмитро Вітовський). Організатори втечі розробили і бездоганно провели операцію по звільненню в’язня. Саме до цієї операції і були залучені вікторівські радикали: Федір Глум  та Семань Салига,  які вивозять Січинського до Вікторова і біля місяця переховують його в селі.

Мабуть для Вітовського не стало проблемою подальше місце переховування небезпекного втікача. Адже на ці роки Вікторів мав славу «одного із найбільш свідомих сіл» Станіславщини. Окрім того, вікторівчани добре пам’ятали однофамільця і родича Мирослава – композитора Дениса Січинського, який проживав в селі 1901-1902рр., а ще Семань Салига був гімназійним та університетським товаришем Д.Вітовського.

Пізніше М.Січинський згадував: «Там я перебував місяць у різних хатах. Місце сховку постійно змінювали: то в хаті панського слуги, то в побережника… то ще в когось іншого. Коли мене привели до села, то помістили спати в стодолі на сіні. Рано прийшов гарно одягнений молодий чоловік і сказав мені: «Пане Січинський, я начальник громади. Мусити бути тихенько, нічого нікому не розповідайте, ні з ким не балакайте. Хтось по вас прийде». Згадував втікач і кілька пригод, які трапились  під час переховування в селі. В той час у війта Юрка Салиги народилась дочка Євдокія (Доні), хрещеним батьком, якої довелось стати М.Січинському. Згодом перевели його до більш  безпечного місця - хати панського побережника Германовича. Самого чоловіка ніколи не було вдома. Господарювала жінка, а діти були «навчені як  відповідати, коли б хто питав». Багато переказів про переховування «небезпечного злочинця» розповідають нащадки війта Ю. Салиги, коли той знаходився у  його хаті. До хати війта була прибудована кімната –комірка, де він зберігав громадські документи  та вів справи села і для більшої безпеки замикав її на ключ. Раптом побачив, що до хати іде жовнір. Часу на роздуми не було. Чоловік встиг тільки закрити Січинського в комірчині, а ключ передав жінці. Коли жовнір зайшов до хати у якійсь справі, то війт запросив його до своєї «канцелярії». Але двері були замкнені. Жінка пояснила, що загубила ключа. Вдаючи, що нічого не знає, війт почав кричати на неї, щоб шукала ключ та відімкнула двері. Жінка та діти, що плакали, шукали «згубу», а чоловік все більше та більше насідав на бідолашну. Тоді жовнір, щоб якось залагодити сварку, сказав, що цю справу можна вирішити і на дворі. Отак «жінка-війтиха» врятувала життя і Січинському, і своєму чоловікові.

А тим часом, австрійські власті проводили активні пошуки втікача. Довге перебування його в Вікторові  було небезпечним. В скорому часі М.Січинського вивезли  із села і він таємно виїжджає до Америки, де і помре на 92 році життя.

Вікторівська громада по праву пишається самим фактом переховування «найбільш стереженого в’язня». А те, що на той час не знайшлося у селі людини, яка б виказала втікача, ще раз засвідчило високу організованість та національну свідомість тогочасного Вікторова.

Інші події в історії села

Пам’ятає Вікторів і буремні роки І світової війни. Близько двох тижнів, у червні 1915 р., у вікторівському лісі військові частини УСС вели успішні бої проти російської армії. 10 червня цього року тут загинув відомий публіцист, громадсько-політичний діяч, вістун УСС – Теофіл Мелень. Пізніше домовину із останками Т.Меленя перепоховали у Медусі – рідному селі Д.Вітовського.

У збірнику-альманасі «Гей, там на горі Січ іде» за 1908 р. подано цікаву довідку про с.Вікторів: « На поч. ХХ ст. село Викторів належало до най свідоміших та найкраще зорганізованих сіл Станіславського повіту». Ще до подій І світової війни у Вікторові постали три хати-читальні «Просвіта» у трьох частинах села, які стають генераторами національно-патріотичного життя громади.  Протягом 20-30-их рр. ХХ ст. активно запрацювали гімнастичні, кооперативні та освітні організації та товариства «Січ», «Соколи», «Луг», «Маслосоюз», «Сільський господдар», «Самопоміч», кредитна спілка Райфазена, «Союз українок», «Відродження», «Рідна школа», «Доріст» та ін. Безперечно, що за цими чисельними організаціями стояли свідомі та діяльні вікторівські жителі. Такі сільські діячі, як Федір Глум та Семен Салига (гімназійний товариш Д. Вітовського) здобули славу по всьому повіту.  Мабуть, що вінцем свідомості вікторівської громади цього періоду є побудова силами мешканців села у 1938 р., на честь 70 - ти річчя «Просвіти», величного Народного дому із актуальним по сьогодні написом на фасаді будинку - «В єдности – сила». В приміщенні будівлі була створена театральна зала, декорації до якої малює художник М. Зорій – абсольвент Краківської академії мистецтв.

Гордістю Вікторова 30-х років був славний церковний хор створений під керівництвом дяка Федора Салиги, що славився на всю округу та був учасником майже усіх театрелізованих свят, що відбувалися на теренах Станіславщини .

Окремою сторінкою у героїчному літописі села є участь вікторівчан у трагічних подіях  ІІ світової війни. За період окупації села до Німечини на примусові роботи вивезено 260 осіб, спалено 10 дворів, розстріляно 2 жителів, загинуло на фронтах та пропало безвісті – 78 мешканців села. За час визвольних змагань ОУН-УПА загинуло близько 85 односельців, 7-ро закатовані в тюрмі. «За участь у бандерівському русі» вивезено у Карагандинську область -35 осіб, Тюменську область -19 осіб.

В умовах сучасного війни, від почанку повномаштабного вторгнення на захист держави стали понад 100 вікторівчан, з котрих 1 захисник перебуває в полоні, 7 – перебувають у статусі  «безвісті зниклі», а ще 5 – загигнули, залишаючись вірними присязі на вірність Батьківщині…

Рідко яке село може похвалитись і лауреатом державної премії ім. Т. Шевченка. Славу найвищої нагороди в галузі літератури приносить Вікторову його уродженець, поет-пісняр, письменник, публіцист, хороший знавець рідної історії, депутат Верховної Ради, якій проголошував незалежність України – Степан Пушик. До когорти славних імен села належить літературний критик, письменник, професор Львівського університету ім. Франка – Тарас Салига, поет, член спілки журналістів України – Ярослав Ткачівський, художниця Ярослава Путера, викладач музичного училища м. Львова - Ярослав Харун та ін. І цей список славних імен Вікторова можна продовжувати дуже довго, адже за кожним із них стоїть його історія.

Наша древня вікторівська земля багата піснями, щедрими талановитими та працьовитими людьми, для яких кращого, ріднішого і милішого села за своє рідне немає. Кожен із них вносить свою лепту у спільний вікторівський літопис та примножує славу рідного села.

Вікторів – наше рідне село. Ми любимо тебе, бо кров, що тече в наших жилах, земля на якій ми зростаємо, мова якою говоримо, школи в яких навчаємося, церкви в яких молимося, історія і культура на якій виховуємося, природа якою милуємося – все це нам рідне, дороге і миле.

Список використаної літератури

• Чачковський Л., Хмілевський  Я. - «Княжий Галич», Станіславів 1938 р.;
• Грабовецький В. Семен Височан.- Івано-франківськ, 1995.
• Грабовецький В. Нариси історії Прикарпаття. Ів-Франківськ, 1993
• Люстрація Галицького староства за 1565 р. обл. архів
• Пушик С.  «Народні оборонці», «Галичина», 2 вересня 1994 р.
• Пушик С.  «Галицька брама», Ужгород 1989 р.
• Історія міст і сіл Івано-Франківської області
• Джерела до історії України-Руси, Львів, 1901, Т.5.
• Легенди, спогади жителів села