Галицька міська рада
Івано-Франківська область, Івано-Франківський район
gov.ua місцеве самоврядування України
  Пошук

Історія села Крилос

 

   

     Крилос – серце княжого Галича, розташоване на березі р. Лукви. Частини села: Крилос-Гора, Підгороддя, Четверки. Через населений пункт проходять автодороги Галич-Калуш та Івано-Франківськ-Галич.

Походження назви села

    На переконання львівського історика Василя Слободяна, найменування села пішло від грецького слова «клірос», що означає капітула духовних осіб при єпископській резиденції, крилошанин – почесний член капітули. Так як тут була єпископська катедра (релігійний квартал), засідали собори духовних осіб – крилос, то від цього село отримала свою назву.

   Хоча існує і альтернативна думка письменника Степана Пушика, назва села утворилася від злиття двох слів «крило» і «ліс». Своє припущення письменник мотивує тим, що місцеві жителі ніколи не вимовляли назву села «Крилос», а тільки «Криліс», а також запевняє, що княжа гора була своєрідним крилом Галича, яке впиралося у лісовий масив. Згідно із ще однією гіпотезою С.Пушика, у давнину в густому лісі на Криліській горі місцеві жителі ховалися («крилися») від ворогів. Тому ця місцевість отримала назву Крий-ліс, яка згодом трансформувалася у Крилос.

  Долітописний період   

   Межиріччя Лукви, Лімниці й Дністра було інтенсивно заселене ще в найдавніші історичні епохи. Знахідки перших слідів людини на території Крилоса відносяться до часів мезоліту (ХІ-VII тис. до н. е.) В урочищі Винниця археологи розкопали стоянку первісних людей доби неоліту (VI-III тис. до н. е.). Опісля на Крилоській горі та в її околицях проживали племена трипільської культури (сер. ІV-кін. ІІІ тис. до н.е. та культури шнурової кераміки (кін. ІІІ-ІІ тис. до н. е.).Також, на території Крилоса археологи виявили поселення та 2 кургани комарівської культури (XV-XI cт. до н.е.). У п’яти крилоських урочищах знайдено пласт голіградської культури фракійського гальштату (ХІІ-VII cт. до н. е.), які першими заселяли цю місцевість. терені є сліди їхніх житлових споруд, вогнищ, керамічні вироби та знаряддя праці. На площі близько 50 га Крилоського підвищення простежуються матеріали ранньозалізного часу окремі предмети датуються VII-V cт. до н. е. Та найбагатшим на знахідки є пласт культури княжої доби. В урочищі Винниця на Крилоській горі розміщувалось середньовічне городище VIII-IX cт. Вітольд Ауліх пов’язує виникнення тут міста з функціонуванням давнього торговельного шляху. Вже на той час воно мало укріплення, але було ще невеликим за розмірами.

    Уперше в історичних джерелах Галич згадується у 898 р., в контексті легенди про перехід угрів в Панонію. Писар угорського короля Белли вже у ХІІІ ст. описує гостювання угорського ватажка Альмоша зі своїм військом у галицького князя. Деякі історики піддали сумніву достовірність цього факту. Проте Іпатіївський літопис повідомляє, що в цьому році угри дійсно переходили через Руські землі в Панонію. На підтвердження наведеної події Я. Пастернак у 1935 р. розкопав у Крилоському лісі за 1 км від центру княжого дитинця поховання двох знатних угорців. Покійників пишно спорядили в останню путь, поклавши їм у могили срібні кольчуги, кінську збрую, золоті речі, самоцвіти та дорогу зброю. Усі знахідки датовані кін. ІХ – поч. Х ст.

    Як стверджує дослідниця Олена Джеджора, виявлені археологічні матеріали ІХ – Х ст. дають підстави говорити про перший етап безперервного існування на Крилоській горі поселення й поступового перетворення його в розвинуте ранньосередньовічне місто. Культурний шар цього періоду прослідкований переважно на території майданчика «Золотий тік» - головної площі княжого міста, її розмір 150х200 м., де траплялася і більш рання кераміка VII-VIII cт. н.  е. та біля нього, у північній частині мису. За даними попередніх досліджень, уже в Х ст. цей майданчик з південної сторони оточував вал висотою 1.5 – 2.3 м. Поселення знаходилось в чотирьох урочищах (Винниця, Шевчуків, Штефанівка, Воротиська) і мало укріплену частину, тому в Х ст. Галич існував уже як зародок міста з певним, ще далеко не повним набором міських функцій.

    Ще один аргумент на користь існування Галича в цей час – скарб із 467 срібних арабських монет др. пол. Х ст., виявлений біля шосе Галич – Івано-Франківськ. Знахідка свідчить про значну майнову диференціацію та економічний потенціал населення. Для визначення характеру Галича кін. ІХ – Х ст. важливим є те, що він міг бути осередком князівської влади якоїсь місцевої династії. Археолог Богдан Томенчук припускає, що тут міг існувати дуже давній центр племінного об’єднання, який згодом став одним із головних міст Хорватського князівства. Саме ця обставина стимулювала спорудження на цьому місці фортифікаційних укріплень. Версію про заселення території Підкарпаття білими хорватами захищали свого часу історики М. Барсов, О. Шахматов, Л. Нідерле, В. Сєдов та ін. До такого висновку вони дійшли на основі вивчення іноземних хронік та давньоруських літописів.

    У джерелах згадуються хорватські племена, які в 907 р. брали участь у поході князя Олега на Візантійську імперію. На основі цього факту археолог Б. Тимощук зробив висновок про залежність останніх уже на поч. Х ст. від Києва. Під кінець століття білі хорвати піднімають повстання проти київського князя, тому в 992 р. Володимир Великий пішов на них війною, одночасно силою насаджував на цих землях християнство. Історик церкви О. Рапов у праці «Русская церковь в ІХ – первой трети ХІІ в.» так описав цей період: «Придушивши у зародку повстання в Хорватії, знищивши там важливі міста і розоривши безліч поселень, князь Володимир підірвав військову міць білих хорватів». У результаті русько-хорватської війни 992 р. Галич як політичний центр занепав. Він увійшов спочатку до складу Перемиського, а пізніше –Теребовлянського князівства.

    До цього періоду дослідники відносять курган Галичина могила, де на думку історика Михайла Грушевського був похований засновник Галича – Гал або Галиця.  На сьогодні могила музеєфікована, тут експонується човен-однодеревка та макети зброї віднайденої під час археологічних розкопок.  

Галичина могила

     Слов’янські матеріали в околицях Галича вивчені недостатньо. Вважалося, що найдавніше слов’янське заселення не сягало тут глибше Х ст. В той час Галич був великим поселенням, його жителі селилися на території не тільки гори, але й пізнішого Підгороддя-Подолу, що свідчить про синхронний розвиток цих взаємопов’язаних частин майбутнього міста. Тут був осередок князівської влади і поганського, а пізніше християнського культу. 

   Княжа доба

     Істотних змін у топографічному розвитку Галича протягом ХІ ст. не вдається зафіксувати, матеріали цього часу розміщені густіше ніж знахідки минулих століть. В урочищі «Сад» та «Базар», на захід і північ від фундаментів, відкрито землянки з печами-кам’янками, інвентар яких віднесено до Х-ХІ ст., а в окремих випадках і до ІХ ст. В Урочищі «Царинка» на Підгородді археологами виявлено потужний культурний шар ХІ – ХІІ ст. До цього часу належить згадка у Києво-Печерському патерику: під 1098 р. повідомляється, що до Києва не прийшла галицька сіль. Хоч ця звістка і не є прямим доказом існування м. Галича, однак може розглядатися як свідчення існування в ХІ – на поч. ХІІ ст. Галича як центру волості.

    Яким було місто в ХІ ст. встановити не вдалось через відсутність інформації. Лише Києво-Печерський патерик у тому ж 1098 р. називає імена двох князів Теребовлянської землі – Володаря й Василька Ростиславичів, котрі воювали з київським князем Святославом Ізяславичем. Після смерті в 1124 р. Василька владу в Теребовлянській землі перебрали його сини: князівський стіл у Теребовлі посів Ростислав, а Галич дістався Іванові. Приблизно із сер. ХІІ ст. у розвитку топографічної структури міста відбуваються значні зміни, викликані швидким піднесенням політичного значення та економічної могутності міста. В цей час Галич не сходить зі сторінок літописів. Одна з причин цього розвитку – злиття дрібних адміністративно-територіальних об’єднань і утворення єдиного князівства, столиця якого була перенесена якраз у Галич – центр нового утворення. У 1140 р. місто Галич згадується в Іпатіївському літописі. Князь Ігор Василькович (у хрещенні Іван, вже раніше згаданий) після смерті брата Ростислава став князем у Теребовлі, але залишився в Галичі, бо тодішній Галич переважав старий Теребовль через краще стратегічне розташування.

   В 1141 р. Володимирко Володаревич (Звенигородський) робить Галич столицею трьох земель: Звенигородської, Теребовлянської і Галицької (Малої). В 1143 р. до них долучена і Перемишльська земля, що означало утворення об’єднаної Галицької землі – князівства в межах старих великохорватських границь. Таке об’єднання могло бути наслідком якогось великого економічного піднесення в цій частині давньоруської території.

   Після Володимирка Володаревича у 1152 р. престол посів його син Ярослав прозваний в «Слові о полку Ігоревім» Осмомислом. Саме за його правління Галич розвинувся культурно і духовно. За 34 роки його правління Галицьке князівство досягло найбільшого розквіту. Осмомисл, за визначенням істориків, став «одним з найпотужніших руських князів свого часу». Він розширив кордони своїх володінь на південь аж до гирла Дунаю (теперішня Молдова), зміцнив союз із Угорщиною, Німеччиною та Візантією. Літопис характеризує його як «… князя мудрого й красномовного, богобоязненого, поважного по чужих землях і славного своїми полками. Автор «Слова о полку Ігоревім» оспівує його такими словами: «Галицький Осомомисле – Ярославе! Високо ти сидиш на своєму золотокованому престолі, підперши угорські гори своїми залізними полками, заступивши королеві дорогу, зачинивши Дунаєві ворота, радячи суди по Дунаю. Гроза твоя по землі тече!». За князювання Ярослава істотних змін зазнав і сам Галич. Князь подбав про розбудову та укріплення фортифікацій стольного града. Та найбільших заслуг Осмомисл досяг на культурно-релігійному поприщі. Запрошені ним майстри звели у місті близько 10 церков, серед них і величний Успенський собор, що за своїми розмірами і вишуканістю архітектурних форм стояв на одному рівні з київськими та чернігівськими храмами. Князь заклав при ньому бібліотеку та друкарню. В цьому соборі князь знайшов вічний спочинок. За роки правління Осмомисла Галич перетворився у великий культурний та торговельно-економічний осередок.

Княжий Галич. Ілюстрація з праці І. Крип'якевича.

    Тоді Галич мав тісні зв’язки з Угорщиною і Польщею, Візантійською імперією. Воював із київським князем Ізяславом Мстиславичем за порубіжжя. Допоміг Ізяславу Давидовичу вокняжитись у Києві (1158), але незабаром вигнав його через відмову видати Івана Берладника. Підкорив Берладську землю. Дав притулок Андроніку Комніну, суперникові візантійського імператора Мануїла І (1164), але згодом уклав з останнім союз (1167).

    Після смерті Ярослава Осмомисла бояри вигнали з міста його позашлюбного сина Олега, котрого батько бачив своїм головним спадкоємцем, і галицький престіл посів старший син князь Володимир (1187-1199). З часом стосунки між галицьким боярством та Володимиром зіпсувалися – і  він теж позбувся князівства та був вимушений шукати допомоги за кордоном, в угорського короля. Однак Белла ІІІ, скориставшись сприятливим моментом, у 1188 р. з’явився в Галичі і за згодою частини бояр проголосив себе королем Галичини, а свого сина Андрія призначив намісником. Це була перша чужинська окупація краю, яка виклала невдоволення серед бояр та народу. Невдовзі Володимир при підтримці німецького імператора Фрідріха І Барбаросси повернув собі вотчину. Після смерті Володимира Ярославовича припинила своє існування династія Ростиславичів, представники якої князювали в Галичі понад півстоліття.

 Крилоське городище. Реконструкція Тетяни Трегубової.

   Територія міста не обмежувалася городищем та його найближчим оточенням. Численні церквиська оточують Галицький дитинець широким кільцем аж до берегів Лімниці та Дністра. Вони були до того ж доброю сигнальною системою. На Крилосі та його околицях сьогодні відомі залишки 16 кам’яних фундаментів монументальних споруд, зведених у ХІІ – першій пол. ХІІІ ст. Соціально-економічний розвиток міста за порівняно короткий час дав можливість нагромадити значний потенціал і вивести Галич з малопомітних у розряд найвизначніших. Можливо цьому посприяв занепад арабо-іранських країн у ХІІ ст.,коли своє колишнє значення втратив торговельний шлях Київ-Прага, який проходив через Волинь і його повністю замінив Дністровський шлях, що функціонував раніше. Ним вели і місцеву, і транзитну міжнародну торгівлю.

    Крилоське городище, яке традиційно пов’язують з дитинцем княжого Галича, було військовим, політичним та релігійним центром протягом трьох періодів існування стольного міста (долітописного, літописного та середньовічного).

   Нову епоху в історії Галицького краю започаткував син волинського князя Мстислава Ізяславовича Роман – визначний державний діяч, за короткий час він зумів об’єднати Галичину з Волинню і заснувати Галицько – Волинську державу, до якої приєднав усі українські землі на Правобережжі – від Карпат до Дністра, налагодив дипломатичні зв’язки з Візантією та Угорщиною. Літопис називає Романа Мстиславовича «самодержцем усієї Русі». Загинув у 1205 р. в бою з поляками під Завихвостом.

   Після смерті Романа за галицький стіл понад 40 років точилася внутрішня боротьба. На перших порах державними справами в Галичі керувала Романова вдова княгиня Анна, яка була регентом своїх малолітніх синів. Проте вона так і не змогла утриматись в місті і змушена була тікати за кордон через «змову крамольних бояр».

    У 1206 р. галичани запросили в Галич пересопницького володаря Мстислава Ярославовича. Та проти нього виступили бояри і не допустили до княжого престолу. Галицько-Волинський літопис так змальовує ці події: «(Боярин) Щепанович Ілля, вивівши його (Мстислава – авт.) на Галичину могилу і усміхнувшись, сказав йому: «Княже! Ти вже на Галичині могилі посидів єси, отож, і в Галичі ти княжив єси!». Насміялися вони над ним, [і] вернувся він в Пересопницю. У 1213 р. в Галичі самовільно «вокняжився» найвпливовіший із місцевих бояр Володислав Кормильчич. Та вже через рік відбулася коронація на галицький трон угорського королевича Коломана та його дружини – польської принцеси Соломеї. 1215 року городяни виступили проти загарбників. Їхню боротьбу підтримав новгородський князь Мстислав Мстиславович Удатний. У 1219 р. він здобув місто і вигнав звідти воєводу Бенедикта з угорською залогою. Та в Галичі зосталися прихильники угрів, наймогутнішим  яких був радник Мстислава Удатного боярин Судислав. Саме він у 1228 р. умовив останнього відступити престіл старшому синові колишнього правителя Данилові Романовичу, а королевичу Андрієві. У 1230 р. галицькі міщани знову виступили проти угорців, і на їхній заклик Данило повернувся на вітцівський престіл. Проте боротьба за владу на цьому не завершилася, а тривала ще понад 10 років. Сам Данило Романович князював у місті лише декілька років і то у різний час: березень 1230-1232 рр., жовтень 1233 – осінь 1235 рр. кінець 1238 р. – осінь 1240 р. А з весни 1242 р. і до самої смерті він постійно проживав у новій столиці Галицько-Волинської держави – м. Холмі.

    У 1241 р. татарські полчища хана Батия пройшлися Галичиною, і ймовірно, поруйнували і Галич. Після переїзду князя Данила до Холма колишній стольний град поступово переходить у власність вищого духовенства. Данилові нащадки, котрим, очевидно, було не під силу приборкати «галицьке ворохобне боярство», радо віддають місто єпископам. Останні отримують у спадкове право володіння дитинець, купецько-боярську частину та Підгороддя. Зміна власників суттєво вплинула на подальшу долю населеного пункту: десь у 2-й пол. ХІІІ ст. воно отримало назву – Крилос (від найменування єпископського кварталу давнього Галича) і стає духовним центром західноукраїнським земель.

     Як самостійна адміністративна одиниця Крилос уперше згадується в 1301 р. у фундаційній грамоті на закладення Галицької митрополії. Упродовж ХІV cт. тут проживало 5 митрополитів: Ніфонт (1303-1305 рр), Петро Ратенський (1305-1309рр), Гавриїл (1326-1329 рр.), Теодор ( 1330-1331, 1338-1340) і Антоній (1371-1391). Доказом існування на Крилоській горі митрополичого осідку, крім історичних документів, є й археологічні знахідки. У 1955 р. М. Каргер в урочищі Сад поблизу митрополичих палат виявив саркофаг ХІV ст. Можливо в ньому були останки одного з галицьких митрополитів. Митрополича резиденція добре укріплювалася, щоб убезпечитись перед ворожими нападами. Неподалік від давнього цвинтаря, датованого ХIV ст. зберігся вал Б. Томенчук, роблячи його розріз, переконався, що в ХІV- XV ст. він підсипався новим шаром глини й каменю. А це доказує, що тут дійсно стояла якась велика будівля, і земляний вал навколо неї справно виконував свої оборонні функції.

    Після ліквідації Галицької митрополії (1391 р.) у Крилосі майже до останьої третини ХV cт. знаходилася резиденція намісників (адміністраторів колишньої Галицької митрополії, що мали духовний сан вікаріїв). Намісник фактично був повноправним власником населеного пункту і міг вершити суди над підданими колишніх митрополичих дібр. На той час Крилос уже втратив міський статус і став звичайним селом. 1420 р. галицький староста Андрій Цьолко визначив чіткі межі між селами Крилосом, що належав намісникові Якову Гричину, і Комаровом – власністю шляхтича Костка Головенчича. Лише спираючись на свідчення найстарішого місцевого жителя – шляхтича Данила Задеревецького, очолювана старостою комісія відновила давню границю земельних угідь зазначених сіл.

    У XV ст. управителями Галицького намісництва із центром у Крилосі були: Ігнатій Крехович (зг. в 1413 р.), Яків Гричин (зг. в 1420 р.) намісник митрополита Ізидора (зг. 1437 р.) Іван Лопатка з Осталовичів (зг. в 1458 р.) митрополит Григорій (1470- 1472 рр.), Андрій Свістильницький (зг. в 1475 р.), Йоасаф Свістильницький (? – 1493 р.).

   З відновленням у 1539 р. Галицької єпархії населений пункт став другою резиденцією галицько-львівських єпископів, котрі пострійно проживали у Львові. Розуміючи важливу історичну місію Крилоса в минулому, владики стараються час від часу навідуватись сюди і вирішувати місцеві проблеми. Один із них, Гедеон Балабан, який у 1576 р. був висвячений на сан єпископа та на деякий час оселяється тут і відбудовує єпископський палац, з будівельних блоків Успенського собору у 1579 р. закладає новий храм Успіння Пресвятої Богородиці, (1584 р. завершується будівницво)  та друкарню при монастирі (1606 р.), в якій видано книгу царгородського єпископа св. Каліста «Учительне Євангеліє». У крилоській друкарні працювали досвідченні спеціалісти книгодрукування Варлам Гребеневич та Семен Будзина, а деякі джерела згадують ще й відомого середньовічного гравера, поета та лексикографа Памва Беринду ( 50-ті рр. ХVІ ст. – 1632 р.).

Реконструкція храму Успіння Пресвятої Богородиції. Арх. Лев Левицький.

 

    Після смерті Гедеона Балабана центр єпархії знову переноситься до Львова. Родичі останнього продовжують господарювати в селі, але, будучи позбавленими єпископської опіки, вони зазнавали утисків від польської шляхти. У 1608 р. на крилоську резиденцію напав польський шляхтич Остап Вішайовський. Кілька захисників осідку загинули. Управитель єпископських маєтностей Андрій Балабан «від імені галицького Крилоса і всіх крилошан, всього духовенства Галича, яке залишилося в послузі грецької релігії», подав на нападника в суд. Однак Вішайовського захистили високі покровтелі.

     У 60-70-х рр. ХVII  ст. жителі села були втягнуті у боротьбу між кандидатами на єпископський престіл Євстахієм Свистільницьким та Йосифом Шумлянським. Чергове збройне захоплення крилоської резиденції негативно позначилося на її стані. В результаті тривалого конфлікту єпархія знову поділилася на дві частини. Свистильніцкий осів у Львові, а Шумлянський –  у Крилосі. Між ними точилася справжня династична війна, що набрала форми боротьби між прихильниками православ’я та унії. За Й. Шумлянського в останньому 20-річчі ХVII  ст. у Крилосі діяла священича рада – Галицький капітул.

   Великих руйнувань населений пункт зазнав під час турецько-татарського нападу в 1676 р. єпископ Й. Шумлянський на марґінесі однієї з подарованих Успенській церкві книг зазначав, що Крилос був страшно спустошений, постраждав храм, із якого викрали церковний інвентар і книги.

     У 1699-1702 рр. владика Й. Шумлянський відбудував церкву, звів навколо неї муровані стіни з вежами, відбудував єпископський палац та відновив діяльність василіянського монастиря.

Крилоська церква і монастир ХVIII cт. Реконструкція Василя Петрика.

   Дещо частіше, ніж інші владики, перебував у Крилосі єпископ Лев Шептицький. У 1753 р. він видав у місцевій друкарні «краткое поученіе о сакраментії Євхаристії о св. Літургії і о св. обрядах сакраментальних» зі своєю передмовою. Заслугою Л. Шептицького є і приєднання до села земель Підгороддя – одного із кварталів давнього Галича (міститься на правому березі Лукви на захід від княжого дитинця), а пізніше найбільшої за площею частини Крилоса. В ХVII ст. Підгороддя, що здавна належало Галицькій єпархії, привласнив король і віддав його в оренду польським шляхтичам. За власні кошти (20 тис. зол.) владика через суд викупив село, яке до того вважалося окремим населеним пунктом, і повернув його у володіння церкви. На цьому судова тяганина не скінчилася, бо Л. Шептицькому ще довелося процесуватися зі шляхтичем Мольським, котрий незаконно отримав від короля привілей на Підгороддя і силою захопив його. Всі ці події єпископ описав у своєму донесенні до Римської курії (1761р.), в якому подав і деякі цікаві відомості з історії закладення Галицької митрополії, змалював економічний стан Крилоса. Зокрема, у 1761 р. у селі проживало лише 30 підданих, які щорічно вносили в єпископську скарбницю близько 1000 зол. (разом із доходами від шинку). Економічне життя с. Підгороддя висвітлює Йосифінська метрика 1786 р. В ньому налічувалося 39 селянських хат. 18 із яких пустували. Підгородецькі господарі – Бобриси, Пастухи, Фіголі, Олексини, Даниліви, Василишини і Хмелі обробляли 15 нив.

Загальний вигляд з Крилоської гори на Підгороддя. Фото 2021 р.

      Під час відсутності владик у Крилосі господарювали єпископські управителі – офіціали. Відомі тільки 2 із них: Антон Краус (зг. у 1760 р.) та Яків Бучньовський (зг. в 1771 р.) У 1771 р. у Крилосі постало головне намісництво,  якому підпорядкувались майже всі деканати, що знаходяться зараз на території Івано-Франківської області. Відтепер головною особою у селі вважався генеральний вікарій, що управляв населеним пунктом від імені владики Миколая Скородинського (1798-1805) було розібрано єпископську резиденцію.  З цього будівельного матеріалу на південь від церкви Успіння Пресвятої Богородиці звели нове приміщення для тимчасової резиденції владик, що пізніше дістало назву митрополичі палати.

Митрополичі палати. Фото 1893 р. З Національного музею у Львові.

Митрополичі палати. Сучасний вигляд.

   

    У 1883 р. в урочищі Прокаліїв Сад львівським професором Ісидором Шараневичем та парохом с. Залукви Левом Лаврецьким було розкопано фундаменти церкви Св. пророка Іллі. У 1955 р. фундаменти святині досліджував архелог Михайло Карґер, а у 1993 р. Юрій Лукомський. Як вдалось вияснити з архівних джерел при церкві до XVIII cт. існував монастир. У 1721 р. монастир відвідав автор першої Конституції України гетьман Пилип Орлик.

Реконструкція церкви Св. пророка Іллі. Автори: В. Петрик і Ю. Диба.

У кінці ХІХ ст. населений пункт сколихнули дві гучні судові справи. У першому випадку судилися Галицька міська та Крилоська ґмінна управи за земельну ділянку на межі угідь. Процес тягнувся 5 років (1816-1821 рр.) і нарешті завершився компромісом. Інша судова тяганина, вже не така тривала  (1820 р. точилася 4 місяці) стосувалася винокурні. На яку претендували громади Крилоса й Залукви.

    З 1807 до 1944 рр. у Крилосі знаходилася тимчасова резиденція галицьких митрополитів. Декотрі із владик добре розуміли значення цього населеного пункту в історії Галичини, тому намагалися примножити його володіння та підтримати в доброму стані пам’ятки, що залишилися в ньому. Зокрема, митрополит А. Ангелович приєднав до Крилоських дібр Галичі Залукву, М. Левицький фінансував відбудову Успенської церкви, а владика А. Шептицький врятував від знищення частину архіву та бібліотеки із крилоської каплиці.

   У 1817 р. львівський канонік М. Гарасевич посвятив місце для нового сільського кладовища. Відтоді місцевих жителів стали ховати не біля Успенської церкви, а ближче до Мозолевого потоку. Митрополити А. Ангелович та А. Шептицький поховали на цьому кладовищі своїх матерів, немовби засвідчуючи цим вчинком святість крилоської землі.

   1875 році в селі відкрилася 1-класна школа. Невідомо, де вона тоді розміщувалася. Знаємо лише, що громада спромоглася побудувати нове приміщення для школи аж у 1939 р.

    У 1893 р. Крилос з візитом відвідав митрополит Галицький, архиєпископ львівський і кам'янецький Сильвестр Сембратович, брат якого о. Юліан Сембратович служив тут парохом.

 

Візит митрополита Сильвестра Сембратовича в Крилос 1893 р.

З Національного музею у Львові.

 

Візит митрополита Сильвестра Сембратовича в Крилос 1893 р.

   Однією з перших створених у селі національних організацій було товариство «Січ». Саме тут отримали свій перший вишкіл близько 40 місцевих жителів, які згодом воювали в рядах УСС, УГА й ЧУГА.

    26 лютого 1907 р. з ініціативи Д. Мельничука В. Духовича, М. Воробчака та М. Бойчука у населеному пункті було засновано читальню «Просвіти» (гол. М. Бойчук). На поч. 20-х рр. у Крилосі та його присілках постають кооперативи: у самому селі – «Будучність» (1921), у Підгородді – «Луква» (1922), у Четверках – «Сила» (1923). У митрополичих палатах розмістився монастир сестер-служебниць.  Черниці організували в селі захоронку (дитячий садок), заопікувалися Успенською церквою.

Церква Успіння Пресвятої Богородиці. Фото 1914 р.

Дзвіниця при церкві Успіння. Фото 1909 р. Тепер каплиця Св. Василія.

    Порівняно з іншими населеними пунктами повіту Крилос відзначався більшою кількістю інтелігенції. Близько півтора десятка молодих жителів села навчалися у Станіславівській ґімназії. Душею крилоської еліти був, як не дивно, москвофіл за політичними поглядами о. Іван Гошовський. Лідером серед молоді став його син Сергій – людина освічена і енергійна. У просвітницькій роботі в селі не останню роль відігравали управитель Крилоських митрополичих дібр інженер Дмитро Гречанівський, колишній сотник УСС, та вчительна Неоніла Білинська, а також нащадки давніх боярських родів Гвоздецьких та Хмілевських.

     Під час Першої світової війни село накривало артилерійським обстрілом. Під час одного з них, у червні 1915 р. було сильно поруйновано церкву: гарматним обстрілом повністю знищено дахові конструкції. У південній стіні нави на місці першого від бабинця вікна утворився отвір, пошкоджено карниз. Зазнав руйнувань інтер'єр, пропав старий іконостас, який фундував Йосиф Шумлянський. Була спалена і каплиця-дзвіниця Св. Василія розміщена на фундаментах Успенського собору, в якій згорів майже весь церковний архів. Також були серйозно пошкоджені і митрополичі палати, що містяться поруч.  

 

Храм Успіння Пресвятої Богородиці. Світлина 1916 р.

       Львівське коло консерваторів оцінило руйнування храму на 7233 крон. На жаль, тодішня австро-угорська влада не знайшла коштів на відновлення святині. Тоді за сприяння митрополита Андрея Шептицького – патрона Крилоса, населення звернулося до Лева Левицького для виготовлення проекту відбудови храму. Архітектор створив два проекти, але жодний не був втілений через брак коштів. Після чого парафіяни найняли муляра Г. Кноблоха, котрий відбудував церкву до 1926 р. а у 1929 р. художник Антон Монастирський виконав іконостас, тільки з намісним рядом.

 

с. Крилос. Фото 1938 р.

   В міжвоєнний період активно розвивала свою діяльності товариство «Просвіта». Один із них селян, Лев Фіголь, у 1935 р. віддав свою хату під читальню товариства та виділив під будівництво нового приміщення для неї земельну ділянку, де раніше стояла його олійня. Згодом у нього виявився неабиякий акторський талант і він став керувати аматорським гуртком. У Підгородді довший час головою читальні також був селянин Ілько Маланій. Високою активністю у своїй роботі відзначалося молодіжне товариство «Сокіл» (гол. Олекса Кривий, Мирослав Фіголь). Наприкінці 20-х рр. на поч. 30-х рр. місцева інтелігенція заснувала гурток «Сільського господаря» (гол. Іван Терпиляк) та осередок Союзу українок (гол. Ольга Терпиляк, Юлія та Варвара Духовичі). Жіноче товариство, крім розширення світогляду крилоських жінок, проводило і благодійницьку роботу. Під час голоду на Східній Україні у 1933 р. союзянки організували збір продуктів харчування і послали їх людям на окупованих більшовиками українських землях. Дуже діяльним був і крилоський пластовий гурток. До цього часу старожили села пам’ятають поставлені пластунами імпровізовані вистави під відкритим небом: «Свято коша Орлів»,  «Бій козаків із турками на Чорному морі» і т. д.

   У 30-х рр. у Крилосі діяв осередок ОУН. Активну роботу в організації проводили Титор Капусняк (в 1938-1940 рр. очолював ОУН в Четверках та Підгородді), Данило Воробчак, Іван Шляхтич, Сергій Гошовський, Василь Бойчук та Олекса Кривий (був провідником крилоської ОУН у 1940-1941 рр.). Вони розповсюджували серед населення націоналістичну літературу та агітаційні листівки, проводили заняття із військової підготовки з членами ОУН. Визначною подією загальнодержавного масштабу стало відкриття у Крилосі Я. Пастернаком 25 липня 1936 р. фундаментів літописного Успенського собору, які за своєю довжиною лише на півметра поступалися фундаментам Софії Київської.

Археологічні розкопки фундаментів Успенського собору. Фото 1937 р. З приватного архіву Ю. Лукомського

Під долівкою храму, у бічній наві, археолог знайшов кам’яний саркофаг із чоловічими останками, а також скелет дівчини, що була похована в дерев’яній домовині. На її черепі збереглося чільце із пружкованої впоперек парчі, гаптоване золотою ниткою. Я. Пастернак зробив висновок, що у кам’яному саркофазі покоївся прах князя Ярослава  Осмомисла. Звістка про унікальне відкриття у Крилосі швидко рознеслася по всій Україні. Для огляду решток Успенського собору – колись найбільшої і найкрасивішої святині, – а також праху одного з найвидатніших людей давнини сюди щодня прибували тисячі людей. Відвідини місця розкопок перетворилися на масове паломництво. В селі побували письменники Б. Лепкий, О. Назарук, Б. Кравців, відомий журналіст Ф. Дудка, визначні діячі політики й культури. Місцеві культурно-просвітницькі товариства й організації використовували масові зібрання народу для підняття його національної свідомості. Серед прибулих пропагували свої ідеї й лозунги легальні політичні партії, молодіжні товариства, ОУН. Про тодішнє паломництво до Крилоса було знято декілька  короткометражних фільмів. 

    Наступні дослідження у Крилосі проводив священник археолог Ярослав Легінь, який у 1940-1941 рр. займав посаду директора обласного історичного музею.

      Після приходу «червоних визволителів» (1939 р.) у селі створили колгосп ім. Сталіна. Ще до початку Другої світової війни органи НКВС заарештували 23 жителів Крилоса, серед яких переважну більшість становили члени ОУН. Більшість із них не повернулися додому, бо були розстріляні без суду і слідства: Титор Капусняк, Семен Семкович, Михайло Духович, Василь Духович, Данило Воробчак, Семен Бойчук, Михайло Фіголь, Семен Мельничук, Василь Михальчук, Михайло Маланій, Семен Духович, Олексій Фіголь, Титор Мельничук, Іван Бойчук, Василь Бойчук. Крім того, радянські каральні органи в 1941 р. вислали в Красноярський край 7 осіб.

     Незважаю на репресивні дії як більшовицьких загарбників, так  згодом і німецьких, крилоські підпільники й далі продовжували свою діяльність. У роки війни в лісі, що зветься в народі Крилоською Стінкою, члени ОУН готували кадри для партизанської війни з фашистами. Наприкінці вересня 1944 р. тут зібралися керівники оунівського підпілля Станіславівської та Чернівецької областей, що виробили стратегічний і тактичний плани дій повстанців в умовах радянської окупації. У другій половині дня на табір вчинили напад загони НКВС. У сутичці з ними двоє партизанів загинули. Крилошанина Дмитра Четаря, було поранено в ноги, його енкаведисти взяли живим. Повернувшись до рідного села після 15-річного заслання, він невдовзі помер. У бою на Крилоській горі брав участь керівник обласного проводу ОУН Чернівецької області, уродженець Крилоса Василь Духович. Після цього він перейшов на нелегальне становище і керував чернівецьким збройним підпіллям та сотнями УПА. Через три роки В. Духович був заарештований органами МДБ і засуджений до розстрілу (згодом вирок замінили на 25 років каторжних робіт).

      У крилоському лісі повстанці часто влаштовували засідки на ворожі підводи і машини, що курсували між Галичем і Станіславовом. 8 квітня 1946 р. вояки УПА з 4 енкаведистами. 25 січня 1947 р. повстанська боївка спинила в лісі під Крилосом автомашину з кінопересувкою. З її обслуговуючим персоналом бойовики провели пропагандистську роботу, роздали націоналістичну літературу і відпустили. 9 червня того ж року бійці УПА підстерегли 2 вантажні машини з енкаведистами. В короткотривалому бою загинуло 10 ворожих солдатів. За допомогу підпіллю у 2-й пол. 40-х рр. із Крилоса було депортовано 27 родин, а 138 жителів села впали в боротьбі за волю України.

     У 1949 р. органи влади у примусовому порядку відновили роботу колгоспу ім. Сталіна. В кін. 60-х рр. тут постав відділ радгоспу «Галицький», що спеціалізувався на відгодівлі великої рогатої худоби молодшого напрямку. У приміщенні митрополичих палат в 1969 р. відкрився філіал Івано-Франківського краєзнавчого музею, де експонувалися археологічні знахідки. Згодом у лісі поблизу села заклали музей народної архітектури краю.

Музей народної архітектури та побуту Прикарпаття 

Музей народної архітектури та побуту Прикарпаття 

Музей народної архітектури та побуту Прикарпаття 

     У 1972-1976 рр. в храмі Успіння проводились ремонтно-реставраційні роботи для пристосування приміщення під краєзнавчий музей. Тоді ж під грубим шаром тиньку в північно-східному куті було виявлено білокам’яний рельєф, на якому зображений крилатий дракон під час польоту. З пащі дракона (грифона) вириваються язики полум’я. що нагадують стилізовану гілку рослини.  Історик мистецтва Володимир Вуйцик схилявся до думки, що це скульптура романського мистецтва ХІІ ст., перенесена сюди з Успенського собору.

Скульптура Грифона в храмі Успіння. Фото 2021 р.

    У 1985-1987 рр. в урочищі Прокаліїв сад, на першій лінії княжих оборонних валів Галицько-Волинського князівства зведений монумент Меч і Рало. Його  авторами є: В. Лукомський (архітектор) та П. Сопільник (скульптор). Відтоді всі, хто проїжджає по трасі сполучення Львів – Івано-Франківськ спостерігають цей величний пам’ятник давнини.   

Світлина з нагоди відкриття Галицької хорової академії.

На задньому фоні пам'ятник Меч і рало. 2006 р. Фото з приватного архіву В. Крука. 

    У  роки національного відродження жителі Крилоса одними із перших у районі взяли на себе ініціативу розгортання демократичних процесів, спрямованих на побудову Української держави. 2 квітня 1989 р. після довгого оббивання порогів чиновницьких кабінетів у Галичі, Івано-Франківську та Москві, на Крилоській горі при великому здвизі народу відбулося урочисте відкриття Успенської церкви. Навесні того ж року у Крилосі постав осередок Товариства української мови ім. Т. Шевченка, який очолила вчителька Марія Духович. На початку вересня голова Товариства запросила в село членів на той час ще єдиної в районі бурштинської організації НРУ (створена 13 серпня 1989 р.). Рухівці ознайомили членів крилоського ТУМу із програмою та статусом своєї організації, її метою та завданням. Того ж вечора на сцену сільського Будинку культури було внесено жовто-синій прапор. Наслідки не забарилися. Через декілька днів у Крилос «завітали» представники Галицького райкому компартії. Зібравши всіх учителів у школі, можновладці провели з ними виховну годину на тему: «Як будувати світле майбутнє, а не робити із княжого Галича націоналістичне кубло». В той же час на полі загорілися чотири колгоспні скирти. Недоброзичливці звинуватили у підпалі рухівців,  які, мовляв, хочуть розвалити колгоспи. Справжніх винуватців так і не знайшли. Крилошани звернулися за допомогою до Києва. Їхню телеграму було зачитано на Перших всеукраїнських зборах Руху. Після цього гоніння крилоських патріотів припинилося. Згодом активісти села підготували історичну драму за романом Р. Федоріва «Отчий світильник», яка з успіхом ставилася на сценах у Крилосі, Галичі, Єзуполі, Медині, Вікторові, Залукві.

    На початку 90-рр. ХХ ст. Крилос став місцем проведення різних урочистих заходів, спрямованих розбудити національну свідомість галичан. У червні 1990 р. на Крилоській горі було відкрито і освячено парохом села о. Лаврентієм Насташинським перший в Україні пам’ятник жертвам сталінських репресій. 5 липня 1990 р. тут відбулося відкриття юнацького табору «Друг пластуна». 7 липня 1991  р. – релігійно-мистецьке свято «Галицький собор», 26 серпня того ж року – свято «Віхи Української державності», яке зібрало понад 10 тисяч віруючих, 16 серпня 1992 р. – свято вшанування героїв УПА та ін.

    У колишній столиці Галицько-Волинського князівства побували також відомі релігійні та політичні діячі.  У серпні 1990 р. в Успенському храмі відправив Богослужіння єпископ УГКЦ з канадського міста Торонто Ізидор Борецький. 3 листопада Крилос відвідав Патріарх Української Автокефальної Православної Церкви Мстислав, а 14 квітня 1991 р. – глава Української Греко-Католицької Церкви кардинал Мирослав-Іван Любачівський.

З прийняттям Україною незалежності і з відвідинами кардинала Мирославах Івана Любачівського серед населення відбулося духовне і національне піднесення. Відтак у 1995 р. в Крилос зі всього світу з'їхалися представниці Союзу українок.

Всесвітній з'їзд Союзу українок в Крилосі. 1995 р. З приватного архіву В. Крука.

    Впродовж 1998-1999  рр. експедиція «Ратівної археологічної служби» Інституту археології НАН України під керівництвом Ю. Лукомського на городищі в Крилосі проводила архітектурно-археологічні дослідження фундаментів Успенського собору, що дало можливість не тільки прослідкувати благоустрій навколо храму в часи його існування, а й виявити систему житлової та господарської забудови до  його будівництва з Х- поч.ХІІ ст.

Фундаменти Успенського собору під час археологічних досліджень 1999 р.

     У 1998 р., напередодні святкування 1100-річного ювілею Галича, в Крилосі оновили Княжу криницю. Львівські реставратори встановили над джерелом чотириметрову ротонду і увінчали її мідною банею із позолоченим хрестом. У цей же рік на Водохреща криницю було освячено священиками УГКЦ.

 

Княжа криниця в с. Крилос. Фото 1998 р. з приватного архіву В. Крука.

    У 2019 р. біля криниці споруджено оглядовий майданчик, на якому бруківкою виклали  герб Галича – розквітлий хрест.  Джерело "Княжа криниця", є пам'яткою архітектури місцевого значення та входить до складу Національного заповідника "Давній Галич". Оскільки джерело знаходиться на стрімкому схилі долини річки Луква, звідси відкривається розкішна панорама на широку рівнину, на села Залукву та Шевченкове.

      2001 р. у Крилосі проживало 1703 особи, налічувалось 568 дворів. У 2002 р. інститут "Укрзахідпроектреставрація" завершив реставрацію церкви Успіння: добудовано баню та перекрито дах. 

Храм Успіння Пресвятої Богородиці. Фото 2003 р.

    З 2006 р. Крилоську Чудотворну ікону Пресвятої Богородиці було короновано. Тоді ж до Ікони почалися Всеукраїнські патріарші прощі, які очолив патріарх УГКЦ Любомир Гузар, а продовжив патріарх Святослав Шевчук. Прощі проходять в першу неділю серпня та можуть збирати понад 35 тисяч паломників.

Проща до Чудотворної ікони Богородиці. Фото 2006 р. З приватного архіву В. Крука.

Патріарша проща до Крилоської Матері Божої. Фото 2018 р. Джерело: https://www.ukrinform.ua/

     До 2009 р. тривала відбудова західної частини мурів, які у 1702 р. звів єпископ Й. Шумлянський по периметру церкви Успіння Пресвятої Богородиці.

Муровані укріплення та храм Успіння Пресвятої Богородиці. Фото 2021 р.

   У 2009 р. в селі почали будувати нову школу. Станом на 2021 р. роботи довкола трьохповерхового приміщення закладу освіти ще тривають. Вже вдалось перекрити дах і встановити вікна.

     16-17 травня 2015 р. у селі відбувся Всеукраїнський музейно-туристичний фестиваль «Давній Галич збирає друзів: варто побачити, де живе пам’ять». В якому взяли участь понад п'ятнадцять історико-культурних заповідників зі всієї України. Мета фестивалю - популяризація культурної спадщини українського народу та прагнення обєднати усі історико-культурні заповідники від Сходу до Заходу та від Півдня до Півночі України під гаслом – «Єдина країна»!

 

     

Фестиваль "Давній Галич збирає друзів: варто побачити, де живе пам'ять". Фото 2015 р.

      У 2018 р. в Крилосі пройшов духовно-мистецький проект «Вірую», в якому взяли участь відомі артисти Івано-Франківщини, Львівщини, м. Києва, серед них – Ніна Матвієнко.

Духовно-мистецький фестиваль "Вірую". Світлина 2018 р.

     В тому ж році, Крилос ввійшло в рейтинг Топ- 10 «Неймовірних сіл України» посівши сьоме місце.

   На сьогоднішній день в селі діють два музеї: музей історії Галича в приміщеннях митрополичих садів та музей архітектури та побуту Прикарпаття (скансен). Щороку, в першу неділю серпня, до Чудотворної ікони Матері Божої відбуваються Всеукраїнські Патріарші прощі. В Крилосі сконцентрована велика кількість пам'яток культурної спадщини: історичних, археологічних, процес виявлення яких триває й досі.       

                                                                                         Автор Андрій Гусак                                                                                        

Список використаної літератури та джерел

 

  1. Бевз М., Бевз В., Лукомський Ю., Петрик В., Успенський собор давнього Галича: Історія вивчення, проблеми збереження та консервації // Пам'ятки України. – №4, 2001. – С. 30.

  2. Вуйцик В. Церква Успення Пр. Богородиці в Крилосі: до проблеми датування // Вісник інституту «Укрзахідпроетреставрація». –Число 14. Львів: інститут «Укрзахідпроетреставрація», 2004.– С. 275.

  3. Вуйцик В. Про цас зведення церкви Св. пророка Іллі в давньому Галичі. С. 265-267.

  4. Духовное завіщаніе Іосифа Шумлянського єпископа Львовсокого, Галицкого и Администратора Кіевской Метрополіи. Львовь 12 ноября 1707 Науковый сборник Галицко-Русской Матицы. – Львов, 1868. – Вып. І-ІІ. - С. 99.
  5. Міста і села Галицького району: історія, пам’ятки і особистості / Арсенич П., Федунків З., Ганзюк Р. та ін. – Івано-Франківськ: Нова Зоря, 2001. – С. 394-431.
  6. Петрик В. Крилоський катедральний монастир ХVI-XVIII століть // Пам’ятки України: історія та культура. Ч.2. 2008. 
  7. Петрушевич А. О соборной Богородичной церкви и святителях в Галиче. - Зоря Галицкая (Льв.), 1852 г., №№ 78 - 80, 82, 84 - 90.
  8. Щурат С. На руїнах катедри Осмомисла // Наша батьківщина, 1937, т. 1, № 9, с. 181 - 187.
  9. Pełeński J. Halicz w dziejach sztuki średnowiesznej : na podstawie badan archeologicznych I żródeł arhiwalnych. – akademia uniejetności nakladzu funduszu spasowicża. – Kraków, 1914 – S. 109.
  10. Szaraniewicz I. Trzy opisy historyczne staroksiążecego grodu Halicza w rr. 1860, 1880 i 1882. - Kraków : dr.W.L.Anczyca, 1883. - 4, 232, 32 s., 1 plan, 1 mapa.
  11. Czołowski A. O położeniu starego Halicza. - “Pamiętnik drugiego zjazdu historików polskich”, Lw., 1890, t. 1. - 20 s., 2 mapy.
  12. Zieliński J. Wycieczka historyczna do Halicza i okolicy. - Wiadomości historyczno-dydactyczne (Lw.), 1937, № 4. [17 s.]   

Код для вставки на сайт

Вхід для адміністратора

Форма подання електронного звернення


Авторизація в системі електронних звернень

Авторизація в системі електронних петицій

Ще не зареєстровані? Реєстрація

Реєстрація в системі електронних петицій


Буде надіслано електронний лист із підтвердженням

Потребує підтвердження через SMS


Вже зареєстровані? Увійти

Відновлення забутого пароля

Згадали авторизаційні дані? Авторизуйтесь