Галицька міська рада
Івано-Франківська область, Івано-Франківський район
gov.ua місцеве самоврядування України
  Пошук

Історія села Залуква

 

Рисунок церкви Свв. Петра і Павла на поштівці Першої світової війни. 

    Перші поселення людей на території Залукви, виявлені археологами, відносяться до часів неоліту – IV-III тис. до н. е., та належать до культури лінійно-стрічкової кераміки. Назва культури походить від знахідок глиняного посуду із характерними для них заглибленими лініями. 

     На території села археологи знайшли поселення трипільської культури IV-III тис. Заселення територій Залукви відбувалось з Покуття – східної частини Івано-Франківської області. Земельні угіддя знаходилася поблизу їхніх поселень, яке нараховувало до сотні жител та господарських споруд. Воно мало чітке планування. Будинки стояли концентричними колами навкола великого майдану, на якому розміщувалися громадські споруди – святилища. Від майдану радіально розходилися вулиці, обабіч яких розташовувались садиби. Житла були наземні, різні за розмірами ( від 20 до 150 кв. м).

     Також виявлені поселення голіградської культури фракійського гальштату (Х-VII cт. н. е.). Його заснували фракійці – вихідці з південної частини Центральної Європи. Перші поселення розміщувались на підвищеному плато правого берега річки Дністер. В цей час у жителів з’являються залізні знаряддя праці. Основою господарства було мисливство, скотарство, землеробство, гончарне виробництво тощо. Представники вищезгаданих археологічних культур зводили наземні житла з дерева та глини.

    У давньоруські часи (Х-ХIIІ ст.) Залуква була передмістям княжого Галича, тут розташовувались садиби галицьких бояр та ремісничі осередки, укріплений дитинець містився на Крилоській горі. Місто займало велику площу, на території села знайдено кілька давньоруських поселень ХІІ століття та княжих церков. У результаті археологічних досліджень виявлено, що сліди культурного шару включають більшу частину території села Залуква.

Реконструкція княжого Галича ХІІ-ХІІІ ст. В. Грабовецького.

    В той час цей край був економічно багатий, за який воювали близькі і далекі сусіди: поляки, литовці, угорці, німці, румуни і молдавани, турки і татари, північні сусіди і південні племена Криму. Неважко собі уявити наслідки кривавої боротьби 1145 року, коли князь Володимирко Володаревич втихомирював бунтівних галицьких бояр. Історичні джерела свідчать, що три тижні лилися потоки крові.

    В середині ХІІ – на початку ХІІІ століття площа укріпленої частини Галича збільшується вдвічі і сягає 45 гектарів, відповідно збільшується і населення Залукви. Про заняття жителів села свідчать археологічні знахідки, знайдені в поселенні у східній частині Залукви, на лівому березі річки Лукви. Тут виявлені срібні гривні ІХ-ХІ ст., бронзові прикраси, залізні знаряддя праці, полив’яні плитки, фрагменти кераміки. Це поселення вивчав Г. Оссовський у 1889 р., Я. Пастернак 1930- ті рр., Б.  Василенко у 1987 р.

  На території теперішньої частини Залукви – Гробиськах розташовувався літописний Судиславів двір – один з північних сторожових пунктів княжого Галича. Двір боярина Судислава вперше згадується в літописі під 1229 р., коли князь Данило Романович здійснив спробу оволодіти Галичем, який в черговий раз «затворився» перед ним. Тоді Данило Романович зайняв двір Судислава, що був на правому березі Дністра, але на ніч повернувся назад, на лівий берег. Тим часом «беззаконний лихий Семюнко» запалив міст на Дністрі, але вогонь погас не заподіявши ніякої шкоди. Данило підсилив своє військо і на другий день обложив «у тяжкій силі» Галич, який мусів піддатися. У дворі Судислава Данило Романович знайшов багато «вина, овочів, корму, списів та стріл». До слова, це перша згадка вина в літописі, що свідчить про неабияке багатство, світське життя знаті і торгівельні контакти з південними країнами.

    Київський археолог В. Довженок довів, що Судиславів двір був самостійний городищем, яке займало площу 0.5 гектара і знаходилось на території давнього караїмського кладовища в с. Залуква. Під час розкопок археолог знайшов на цьому місці зброю та інші знаряддя.

    Як відомо з історії, в середньовіччі кожна важлива пристань мала свою портову святиню. Саме такою святинею була дерев’яна церква Св. Михайла, що стояла вище над гирлом р. Лукви, де був брід та дерев’яний міст через Дністер. Ця церква згадується у Руському літописі під 1231 роком тоді її відвідав Данило Романович, щоб помолитися начальнику воїнства архистратигові Михайлу перед походом на Перемишль для приборкання там заколоту, вчиненого Олександром Белзьким. При археологічних дослідженнях місця, де ймовірно стояла церква Св. Михайла, відкрите цвинтарище княжих часів, проте слідів кам’яної споруди там не виявлено. Що така церква дійсно існувала, сумнівів нема. Історичні документи говорять про церкву з однойменною назвою впродовж шести століть. Так, на титульному листі одного з друкованих Євангелій ХV-XVI cтоліть, кирилицею зроблений напис, який повідомляв, що Євангеліє писалось отцем Денисом у церкві Св. Михайла.

     У 1909 р. залишки цієї церкви відшукав Йосиф Пеленський. За переказами старожилів, він встановив, що церква була дерев’яною, покритою ґонтом, на кам’яній основі, бо як зазначав власник городу, де колись стояла святиня, караїм Зарухович з її фундаментів добував ламаний камінь. Вивіз караїм зі свого обійстя також багато надгробних плит. Відшукати їх Й. Пеленському так і не вдалося. А за кільканадцять метрів від дороги він натрапив на цвинтар з неглибокими (біля 60 см) похованнями. Знайдені в могилах намисто та маленькі хрестики з червоного каменю вказують на існування тут цвинтаря, а, отже й церкви ще в княжу добу. За твердженням місцевого історика-краєзнавця М. Скаврінка, дана церква знаходилася на території теперішніх жителів М. Шнайдера, Я. Микули, П. Наконечного.

     На південь від Судиславового двору, згідно зі схемою реконструкції княжого Галича ХІІ-ХІІІ століть, розробленою Володимиром Грабовецьким, знаходилась церква невідомої назви. Її на полі званому Цвинтариська, ще в 1884 р. виявили Л. Лаврецький та І. Шараневич. По її фундаментах видно, що церква була невеликою (16х12м), кам’яною, чотиристовпною, триапсидною. Святиню було споруджено в другій половині ХІІ ст. За даними Я. Пастернака, це могла бути церква Святої Анни. На місці розкопок з архітектурних фрагментів виявлено тільки частину базу-підстави філяра та різьбленого на камені орнаменту. Крім того, знайдено маленький рівнораменний хрестик з рожевого каменю та срібну монету з часів Владислава Опольського. По другім боці дороги був знайдений дуже ушкоджений кам’яний саркофаг і чотири кістяки.

      На захід від Судиславового замку, в урочищі Мниський Сад, знаходилась церква. Тут же був і Троїцький жіночий монастир (ХІІ-ХІІІ ст.), про який відомо з ХVI cт. На існування цього монастиря вказує Антін Петрушевич. У своїх дослідженнях він доводить, що осідок монахинь знаходився над Дністром. Біля присілка Гробиська. Знайдені Антіном Петрушевичем на цьому місці кам’яні фрагменти архітектурних деталей у романському стилі свідчать, що там стояв колись мурований храм княжих часів.

    Ярослав Пастернак у монографії «Старий Галич» вказує, що серед монастирів княжого Галича був один жіночий, можливо, саме про нього йдеться в Київському літописі під 1205 роком. Тут згадується, що угорський воєвода Бенедикт, зайнявши Галич, «блуд творив та оскверняв жінок, черниць і попадей». Саме слово черниці, вказує на те, що на початку ХІII cт. вже існував Троїцький монастир на території села.

    У 1991 році археолог Богдан Томенчук проводив розкопки на монастирському цвинтарі в Мниському Саду. Археолог відкрив захоронення молодої жінки, на грудях якої було 13 нашивних срібних позолочених бляшок із зображенням святого. На голові виявлені залишки чільця з парчі, гаптованої золотою ниткою.

   Парох села Залукви о. Лев Лаврецький під керівництвом львівського професора Ізидора Шараневича у 1880-1887 рр. розкопав на залуквянських височинах і полях фундаменти церкви Спаса ХІІ ст., храму-ротонди в урочищі Карпів Гай, церкви Кирила і Мефодія, церкви Святої Анни.

  Першою з відомих галицьких сакральних будівель є літописна церква Спаса (1152 р.), знаходилась вона на території невеликого (1.2 гектара), укріпленого частоколом князівського замку Володимирка Володаревича (1141-1153рр.).

Церква Св. Спаса. Реконструкція Ю. Лукомського.

  Саме тут від 1141 р. була столиця князівства об’єднаних земель (Звенигородської, Теребовлянської і Галицької). Лише після смерті князя Володимирка його син Ярослав Осмомисл переніс княжий дитинець до Крилоса. Безаперечним фактом цього є віднайдені у 1937 р. фундаментів Успенського собору.

     Фундаменти церкви виявили Л. Лаврецький та Ізидор Шараневич. Олег Іоаннісян, досліджуючи святиню 1980-1981 рр., стверджував, що ця білокам’яна споруда має глибокі коріння в романській архітектурі Малопольщі, а пізніше знаходила продовження в архітектурі Володимиро-Суздальського князівства часів Юрія Довгорукого. При археологічних дослідженнях виявлено поховання, ймовірно фундатора храму князя Володимирка, ще одне поховання у дерев’яній труні досі не ідентифіковано. Тут же, Богдан Томенчук виявив прицерковне кладовище площею 30х30 м. Всі поховання утворювали в плані чітку рядну систему з помітним внутрішнім групуванням могил, де були чоловічі, жіночі та дитячі поховання.

    На південь від князівського замку Володимирка, в урочищі Полігон, у середині ХІІ ст. існував латинський монастир з одноярусною церквою ротондою-квадрифолієм. Фундатором монастиря йморівно була дружина князя Володимирка – Софія. Під час археологічних розкопок ротонди також виявлені поховання.

    З 1387 року Залуква разом з Галицьким краєм відійшла під владу Польщі. А ще до цієї події Владисла Опольський, у жовтні 1367 р. надав Галичу привілей на маґдебурзьке право. В результаті було створено магістрат на чолі з бургмістром. Райців і лавників в магістрат обирали з посеред польсько-католицького патриціального середовища. Українське населення було позбавлене права в магістраті, в суді і цеховому ремеслі. Тому населення переходить із Галича в передмістя – Залукву.

    У XIV ст. Судиславів двір можливо став резиденцією галицьких війтів та інших урядовців. Оскільки імена декотрих з них відбилися у назвах частин села: Лавринів Кут ( на честь війта Лавріна) та Неліпець 9 від прізвища війна Франца Неліпця. До складу Неліпця з часом відійшло Гробисько, назва від караїмського цвинтаря.

Галич, Залуква і Шевченкове на австрійській карті фон Міґа 1779 р.

  У 1434 році відбувається перехід на адміністративно-територіальний поділ за польським зразком, Залуква ввійшла в склад Галицького повіту Руського воєводства. Адміністративним осередком став Галицький гродський суд.

      У 1436 р. польський король Владислав Ягайло віддав Галич із Залуквою у довічне користування молдавському господарю Іллі, отримавши натомість Покуття. Та після програної Молдавією війни село знову опинилося під владою Польщі.

    Під назвою Залуква, як передмістя Галича, село вперше згадується у 1440 р. Більшість населення були вільні селяни. Найбільш привілейоване становище займала сільська старшина, яка стояла на чолі громади. Вона керувала всім громадським життям, стежили за виконанням судових справ над селянами, займалася розслідуванням втеч мешканців села. З посиленням влади двору вона стала першим помічником у виконанні панських доручень.

     Другий раз Залуква згадується у 1447 р. як передмістя Галича. Довший час село поділялось на три самостійні громади: Лавринів Кут (пізніше Неліпець), Митрополію і Плебанщину – якими володіли різні власники.

    Значну частину сільського населення становили корчмарі. Вони мали cвої земельні ділянки і користувалися правом виходу з сільської общини без оподаткування. Це були представники українського населення. Територія Залукви була поділена на 5 корчм (кущів).

     З XVI ст., корчмарями були євреї, яких підтримував польський двір. В актових документах XV ст., є звістка про сільських ремісників: шевців, боднарів, кравців, які мали право вільного виходу, посідали певні земельні наділи і в основному обслуговували польський двір та селянські господарства: рибалки, священнослужителі і т. д. У другу групу входили невільні селяни, які через борги не могли вільно вийти з общини. Так, жителі Плебанщини, які належали католицькому священнику, платили на його користь десятину снопами або шість гривень з лану.

    Згідно люстрації 1629 року, на лівому березі р. Лукви проживали передміщани, яких називали залуквянами. Єдиного господаря в той час не було. Всі селяни належали до галицького старостинського замку і виконували замкові повинності. Земельні угіддя становили 20 ланів, 6 з них належали галицьким війтам, 5 – галицьким старостам, 1- католицькому священнику, 8 – городянам і львівським єпископам.

    Люстрація 1661 року повідомляє, що на старостинських землях мешкали 33 піддані, на міських – 20. З тієї причини, що село було зруйновано татарами, чиншу вони не давали, тільки платили натуральну данину зерном.

    У 1631 році в селі виникли суперечки між католицьким священником Криштофом Забєшовським, власником Залукви і галицькими міщанами. За допомогою своїх орендаторів він забирав гроші, волів, домашні речі, вимагав незаконно десятини, ув’язнював людей і вимагав викуп. Галичани, не витримавши такого гніту, перетянули на свій бік жителів Залукви, які були «дідичними підданими костелу». А ті, в свою чергу, відмовились виконувати будь-які повинності, чим завдали священникові значної шкоди. Костел щорічно зазнавав втрат на 1000 злотих.

  У 1643 році виникла суперечка між галицьким каноніком Станіславом Сташимірським і власником села Поплавники Адамом Казановським у справі належності берега Дністра підданим плебанії. Для з’ясування справи була створена комісія, яка свідчила, що цей берег належав підданим плебанії.

   У 1645 році передміщани Залукви піднялися на повстання проти Галицького старости Яна Потоцького. Причиною бунту було те, що жителі села, які належали до старостинського замку, не витримали гніту його урядників, вирішили стати на захист своїх прав. Керівником повстання став Лесюк. Керівника бунту спіймала міська влада і засудила до страти. Це ще більше активізуло селян Залукви, яких очолив орендар Галицького війтівства Альберт Тировський, який ворогував зі старостою Потоцьким. Повсталі озброївшись косами, визволили Лесюка. Та Тировський не зупинився на цьому, він увірвався до костелу, де проходив черговий сеймик Галицької землі кинувся на Потоцького шаблею і поранив його. Звістки про ці події докотилася до Варшави.

       У ХIV-XVIІ ст. Залукву, як передмістя Галича, часто руйнували татари. Так, у 1622 р. ординці не здобули  Галич, проте спустошили галицьке передмістя – Залукву, яка належала до Галицької старостинької адміністрації. Як видно із актів, із 40 нив, яким володіли передміщани після нападу залишилось 20. Після цього нападу село обнесли валом та частоколом.

     У 1767 році в місті Галичі згадуються чотири передмістя, останнім з яких було Залуквянське. В цьому році в Залукві знаходився фільварок – Теребіж, де працювало 72 підданих. Лише 26 із них мали тяглову силу.

     В 1772 році після змови трьох монархів – Росії, Прусії, Австрії, Залуква відійшла до Австрійської імперії. 29 грудня цього року мешканці села склали присягу на вірність австрійської імператриці Марії Терезії. Саме тоді Залуква отримала статус самостійної адміністративної одиниці. Її війтом став Ілько Мазурик.

    Згідно Йосифінської метрики 1787 р. три частини села Залукви з’єдналися в один населений пункт і ввійшла в домінію Галича, яка  належала до Стрийського циркулу. А в 1811 р. населений пункт Стрийський циркул перейшли у підпорядкування Станіславова. Такий адміністративно-територіальний поділ існував до 1848 р.

       У 1780-х рр. на поч. ХІХ ст. власницею Галича і Залукви була магнатка Катерина Коссаковська з роду Потоцьких. У 1811 р. вона продала Галицьке староство разом із Залуквою греко-католицькому митрополиту Антонові Ангеловичу. Сума за село становила 838 тисяч 350 злотих. Він приєднав Залукву до митрополичих маєтностей у Крилосі. А у 1832 р. згадується перший залуквянський кооператив, який керував отець Петро Левицький.

     Австрійська влада дбала про розвиток економічного життя імперії та включення приєднаних територій в орбіту європейського ринку. З цією метою впорядковувались дороги, мости через річки. В 60-х рр. ХІХ ст. побудовано гостинець Залуква-Пукасівці. У 1827-1828 рр. прокладено Калуський гостинець.

     Скасування панщини у 1848 р. принесло значне полегшення для селян. 3 жовтня 1848 р. в Галичі в церкві Різдва Христового відбулося Богослужіння з нагоди ліквідації панщини в Галичині. Залуквяни з цієї нагоди побудували капличку, яку зруйнувала радянська влада у 1980-х рр. А у 1991 р. на тому ж місці  (тепер вул. Калуська), відбудували сучасну капличку ім. Степана Навроцького.

                                    

Каплиця 1942 р.                                                        Сучасна капличка на тому ж місці. 

      Після перетворення Австрійської імперію в Австро-Угорську у 1867 р. відбулися зміни і в адміністративному устрою села. Тепер село входило в склад Станіславівського повіту.

      У 1890 році село складалося з 253 житлових будинків, в яких мешкало 1788 жителів, з яких греко-католиків було 1474 р, римо-католиків – 114 , євреїв 158, караїмів – 42. За національним складом: 1502 українці, 286 поляків, 158 євреїв, 42 караїми

Вигляд з Замкової гори на Галич і Залукву.

       1903-1939 рр. в селі діяла читальня товариства «Просвіта» (голова М.Дирда, бібліотекар М.Гусак). На початках своєї діяльності читальня не мала свого приміщення і знаходилася у хаті одного з її членів, де окрім поширення української літератури відзначали роковини народження Т. Шевченка, І. Франка, організовували концерти. З 1908 р. в  зЗалукві діє кооператив «Власна поміч», позичкова каса, крамниця. Мета кооперативу - підготовки кадрів для кооперативної й господарської роботи.

    У роки Першої світової війни на заклик Української Бойової Управи до її скаду входив Дмитро Вітовський з с.Медуха, для боротьби проти царської Росії до лав УСС записалися добровольцями Петро і Степан Мацькевич, І.  Дирда, А. Павлусь, М. Квасній, П. Бучко, Ф. Крук, Й. Скрентович, В.  Луговий, П. Глушко. В. Лисак (загинув на Лисоні 4 вересня 1916 р.). Всього на війні загинули 24 особи із Залукви. В їх честь на вулиці Галицькій встановлено пам’ятник на якому є напис: «Односельчанам, які не повернулися з Першої світової війни».

    3 вересня 1914 р. – липень 1917 р., в Залукві дислокувалася російська армія. У липні 1917 р. Залукву знову окупувала армія царської Росії. Квартиру письменниці Іванни Блажкевич зайняв полковник Матковський. Солдати-українці розібрали всю її домашню бібліотеку. Найбільше цікавилися творами Т.Шевченка та І.Франка.

    3 березня 1918 р. жителі населеного пункту під керівництвом І.Блажкевич взяли участь у святі з нагоди укладення Берестейського миру та визнання Української Народної Республіки як незалежної й суверенної держави, на яке до Галича прибули громади із 32 довколишніх сіл. 1 листопада того ж року письменниця склала у Львові присягу на вірність Українській Народній Республіці. Повернувшись увечері додому, вона вже 2 листопада згуртувала 100 осіб залуквян, які перебрали у свої руки владу в Галичі й Залукві. Після приходу польської армії у червні 1919 р. Іванну Блажкевич репресували. Лише протягом 12 днів її 8 разів заарештували. У повоєнний час громадським життям села керувала група досвідчених і шановних господарів: Петро Чабак, Василь Дирда, Василь Петраш, Андрій Терпиляк, Антон Чабанюк, Микола та Іван Квасній. Голова читальні «Просвіти» А. Терпиляк за гроші, зібрані від аматорських вистав, та кошти, надіслані з діаспори, купив у місцевого єврея будинок, де розмістилася читальня й кооператив. При читальні працювали крамниця і позичкова каса. На прибутки від господарсько-комерційної діяльності просвітян, добровільні внески жителів, а також діаспори з США, які надіслали 953 долари, у 1933 р. було збудовано Народний дім.

Хата-читальна товариства "Просвіта" 1903 р. та Народний дім (1933 р.).

      У 1920 р. митрополит Андрей граф Шептицький, продав селянам у Залукві митрополичі землі площею 227 моргів. Збереглися 194 оригінальні контракти купівлі-продажу грунтів. Кошти за продаж землі (800 000 крон) та інвентаря 110 000 крон були використані на купівлю маєтностей в Зарваниці. Також митрополія дала дозвіл на продаж столових дібр в Крилосі.

     У 1921 р. в Залукві відкрився гурток «Рідної школи» ім. М. Шашкевича ( у 30-х рр. головою був О. Пилипонько), при якому діяла підліткова секція «Доріст». У 1930 р. члени гуртка організували хор та аматорський драмгурток.

    У 1925 р. за сприянням членів УНДО відновив свою роботу кооператив «Власна поміч» (80 членів, гол. М. Скрентович), метою якого було створення українських торговельно-промислових осередків. У 1938 р. він мав уже 3 крамниці. Окрім того, в селі працювали кооперативи «Згода» (1924 р., гол. Г.Бучко), «Спілка» (1924 р.) та «Українська щадниця» (1929 р.)

     У 1927 р. знову почав діяти гурток «Сільського господаря», який очолив А. Терпиляк. Його члени пропагували нові наукові методи ведення господарства, організовували в селі молочнозбірний пункт, посадили обабіч дороги фруктові дерева. А. Терпиляк у своєму садівничому господарстві вирощував саджанці плодових дерев, що мали великий попит у Галицькому районі.

      Одним із найчисленніших товариств (145 членів) у Залукві був «Сокіл», заснований у 1927 р. І. Кваснієм, Р. Дирдою, Р. Петрашем. Досить активною діяльністю відзначилося товариство «Відродження», яке проводило антиалкогольну й антитютюнову пропаганду. Християнсько-патріотичним вихованням залуквян керували священики: колишній капелан УГА, голова читальні «Просвіти» (в 1926-1929 р.) І. Лободич, І. Левицький, П. Чолій.

    1928 році при читальні «Просвіти» виник Союз українок.  Мета товариства - навчити молодих жінок та дівчат кулінарії, вишиванню, шиттю та крою. Очолила Союз українок Марія Терпиляк. На перших порах Союз українок налічував 42 членкині, а вже у квітні їх кількість зросла до 158 осіб. З ініціативи союзянок у селі було закладено перший дитячий садок.

Дитячий садок поблизу караїмського кладовища. Фото 1920-х рр.
 
Поштівка з Залукви. Поч. 1900-х рр.

      

          Під час пацифікації восени 1930 р. до Залукви увійшли польські карні загони уланів і заподіяли місцевим жителям чимало лиха: вчинили погроми в кооперативах, облили нафтою продукти на складах, забрали хліб, худобу, птицю, знищили бібліотеку та жорстоко побили людей.

    У 1932 р. в селі засновано ОУН, до якої ввійшли Микола Садовський, Василь Дирда, Михайло Петраш. Членами ОУН були також Федір Басараб, Михайло Чабак та ін. Чоловічу мережу очолював Олекса Пилипонько, дівочу – Володимира Мацькевич. Провідники дбали про вишкіл членів організації: вивчали з ним конспірацію, теренознавство, військову справу, історію України та інші дисципліни. Залуквянський осередок ОУН займався диверсійними акціями (підрізання телефонних стовпів, пошкодження електричної мережі, підпали господарських об’єктів, погрози посадовим особам), так і пропагандистські ( висипання могили борцям за волю України, встановлення пам’ятного хреста на честь 950-річчя хрещення Русі та ін.). Польська поліція звинуватила у терористичних актах 13 залуквян. Після приходу «червоних визволителів» у 1939 р. в селі було сформовано нову владу із членів КПЗУ. Осередок цієї партії очолював Кость Наконечний, який із хлібом-сіллю зустрічав Радянську армію. На Народних зборах Західної України Залукву представляв учитель М. Палагняк. Першим головою сільради призначили Р.  Петраша.

   У візитації села Залукви 1934 року, зазначено, що парохом був о. Филип Чолій (1887 р. н.). Населення складало 1895 мешканців з них 90 римо-католиків, 79 жидів, 39 караїмів. В селі діяла 4 класна двомовна (польсько-українська) школа, де навчалось 243 дітей, також існувало братство Найсвятіших Тайн (210 членів) та Український католицький союз (110 членів).

     Німецька окупація села тривала з липня 1941 р. до липня 1944 р. Німці розстріляли 9 місцевих жителів, серед них – членів ОУН С. Бучка, С. Мирона, М. Пилипонька та ін. У першу неділю липня 1941 р. на сільському вічі член обласного проводу ОУН О. Пилипонько зачитав «Акт про державну самостійність України». В селі було організовано вишкільні курси для членів «Доросту», на яких велась підготовка молоді до участі у підпільній боротьбі. Найактивнішими були студенти учительської семінарії, Станіславівської ґімназії торговельної та ремісничої шкіл, яких налічувалось понад 20 осіб: Іван Лисак («Шугай»), Степан Петраш («Данилко»), розвідники боївки «Артема», члени ОУН сестри Богдана («Богуславка») і Ольга Дирди та їх брат – технік підпільної друкарні ОУН Любомир Дирда («Богдан»), Стефанія Петраш-Січко, Степан Бучко – спецкур’єр обласної сітки ОУН, Антон Єрис – кур’єр районної сітки ОУН, Іван та Ігор Скрентовичі. Більшість із них загинули, а ті, що залишилися, пройшли через пекло ГУЛАГівських таборів.

   Відразу ж після вступу в село Радянської армії до неї мобілізували 114 залуквян. 56 з них загинули або ж пропали безвісти. Проте, в той час, близько 80 місцевих жителів брали участь у підпільній боротьбі ОУН та воювали в УПА. Зокрема, Василь Рарик («Лис») воював у сотні «Чорного», Степан Мазурик та Антон Френдій – у сотні «Ромка», а потім у боївці «Довбуша». В околицях Галича активно діяла боївка СБ ОУН. Члени якої знищували провокативні спецбоївки НКВС, виявляли зрадників. Повстанці мали своїх людей у міліції і навіть серед «стрибків». Службі безпеки ОУН велику допомогу надавали Степан Бойко, Степан Єрис, Семен Лисак. Вони передавали «стафети», постачали партизанів продуктами і зброєю, інформували про політичну ситуацію в районі.

    Серед жінок-підпільниць функції зв’язкових, санітарок та друкарок виконували Ярослава Лисак-Чабанюк, що була засуджена на 20 років ув’язнення, члени ОУН Емілія Петраш (друкарка), караїмка Гелена Леонович (загинула в 1949 р. в с. Колодіїв та Ярослава Єрис – зв’язкова, яка врятувала від загибелі групу повстанців. Коли члени юнацької підпільної організації «Кобзар» проводили розвідувальну роботу, допомагали збирати зброю, поширювати націоналістичну літературу із закликами не вірити новій владі, ігнорувати вибори та вступ до колгоспу, відмовлятися від святкування радянських свят, берегти свою мову та культуру. Лише у 1950 р. організація розпалася. Голову «Кобзаря»  Михайла Петраша заарештували і засудили на 25 років позбавлення волі. Троє молодих підпільників (Степан Наконечний, Степан Лисак, Ігор Скрентович), продовжили боротьбу в криївках УПА. Всього ж за волю України віддали життя понад 60 жителів села. Ще 56 осіб за співпрацю з ОУН були депортовані до Сибіру та Казахстану. Більшість із них додому вже не повернулись.

    У криваву акцію перетворилися в Залукві вибори до Верховної Ради СРСР 10 лютого 1946 р. Частина селян у цей день ще вдосвіта покинули свої оселі, щоб не брати участі в комуністичному фарсі. Тоді група «стрибків» на чолі з оперуповноваженим Ізотовим влаштувала справжнє полювання на місцевих жителів, силами та погрозами змушували їх йти на виборчу дільницю. Тих, хто чинив опір, нещадно били. В той день Ізотов застрелив місцевого жителя П. Навроцького, якого не дозволяли поховати зі священником. За провал виборів голова виборчої комісії Семен Бучко був засуджений як «ворог народу».

    У лютому 1949 р. в Залукві провели примусову колективізацію. Із 560 одноосібних селянських господарств тільки 98 об’єдналися у колгосп ім. І. Франка, який очолив місцевий активіст Р. Петраш. Для охорони колгоспного інвентаря партійні органи зобов’язали райвідділ МВС створити озброєну групу з 10 осіб. Колективізація в селі проводилася дуже повільно. Так, за вересень 1949 р. була подана лише одна заява до вступу в колгосп. Та з часом опір селян було зламано. У 70-х рр. ХХ ст. залуквянське колективне господарство спеціалізувалось на відгодівлі великої рогатої худоби. При ньому діяли млин та цегельний завод.

     У 1964 р. в сквері на перехресті вулиць Галицька, Калуська, Вітовського встановлено пам’ятник гетьману Богдану-Зіновію Хмельницькому.

   1 вересня 1966 р. в селі відкрили нове приміщення школи. Навчальна програма була розрахована на 8 років, а з 1988 р. школу реформовано в середню. 

   У 1972 р. на території «Райсільгосптехніки відкрито обласний навчально- курсовий комбінат, який готував фахівців для підприємств «Сільгосптехніки». На його базі у 1980 р. створений міжшкільний навчально-виробничий комбінат, де окрім залуквян навчалися діти з Дубовецької, Галицької, Більшівцівської та Блюдниківської середніх шкіл. НВК працює і досі.

Міжшкільний навчально-виробничий комбінат. Фото 2016 р. 

    У 1974 році збудований двоповерховий будинок дитячого садка, що функціонує дотепер. У 1977 р. зданий в експлуатацію фельшерсько-акушерський пункт, тоді ж на вул. Галицькій збудовано три чотириквартирні будинки для працівників "Райсільгосптехніки". У 1978 р. побудовано сучасне приміщення Народного дому.

   У часи перебудови громадянська свідомість залуквян помітно зросла. Протягом 1989-1991 рр. у селі виник осередки таких партій та товариств, як ТУМ (гол. Н. Драт), НРУ ( гол. М. Маланій, а з 1999 р. – учитель-методист І. Стефанюк), Союз українок (гол. Ю. Бучко) та УХДП ( гол. М. Гамуляк), а дещо пізніше – осередок КУНу (гол. Т. Криса) та Конгрес української інтелігенції, який очолив І. Петраш. За їх сприяння в селі було організовано святкування роковин Т. Шевченка і вечір пам’яті письменника Григорія Тютюника, відновлено поруйновані пам’ятки та встановлено нові.

У 1983 р. с. Гробиська перейшло в адміністративне підпорядкування Залукви.    

    У 1989 р. в селі відновило свою діяльність товариство «Просвіта ім. Т. Г. Шевченка». Керівний склад товариства: Н. Драт, Л. Бойко, В. Крук, М. Медвідь.

    У листопаді 1989 р. до села на святкування річниці ЗУНРу завітав Молодий галицький театр під керівництвом В. Шлемка з виставою «Розрита могила». Під час театрального дійства, що відбувалося в Народному домі, вчительки Н. Драт та О. Бойко вперше внесли у зал синьо-жовті прапори.

    25 листопада 1990 року в урочищі Бахурівка навпроти стадіону єпископ УГКЦ Павло Василик освятив місце під символічну могилу Борцям за волю України. Пізніше на могилі була споруджена стелла в центрі якої височіє лицарський хрест, в долішній частині стелли містяться таблиці, що символізують обрізані крила, з іменами загиблих односельчан. (Автор проекту - В. Крук, виконавці: А. Маланій, М. Скрентович).

    У 1989 році розпочалося будівництво церкви Святих Апостолів Петра і Павла на місці старої дерев'яної (керував будівництвом Т. Криса, автор проекту – Василь Крук). 12 липня 1991 р. храм освячено єпископом УГКЦ Кир Софроном Дмитерком та деканом Галицького деканату о. Василієм Завірачем.

Церква Свв. Апостолів Петра і Павла. Фото 2021 р.

     Зі здобуттям незалежності України в селі почалось духовне відродження та розбудова. У 1991 р. на фасаді Народного дому встановлена меморіальна дошка Олексі Пилипоньку - районному провіднику ОУН. В урочищі Бахурівка поставлений хрест в пам’ять про переселених земляків. Змінилися назви вулиць. Центральну вулицю Леніна перейменували на Галицьку, відтак в селі з'явилися такі вулиці: Українська, Лесі Українки, Відродження, Миру, Тиха та інші. Колгосп імені Леніна перейменовано в колективне господарство «Дністер», з 1993 р. – агрофірма «Дністер».  У 1994 р. біля церкви зведений пам’ятник Україна піднімається з колін в пам'яті про людей і події ХХ ст., у вигляді трьох хрестів та жіночої скульптури посередині (Архітектор - В. Крук, скульптор - В. Салига). 

   

    З ініціативи Союзу українок та педагогічного колективу на фасаді школи 1 листопада 1998 року відкрито меморіальну дошку Іванні Омельянівні Блажкевич. Під барельєфом письменниці міститься напис: «Іванна Блажкевич, громадська діячка, письменниця, педагог. У 1914-1919 рр. вчителювала в Залукві».

      У 1999 р. закінчено будівництво нового приміщення РЕМу, старі приміщення переобладнано на квартири для працівників. В підприємстві працює більше 100 працівників. Основна мета діяльності - обслуговування ліній електропередач.

     У жовтні 2011 р. з ініціативи місцевого активіста Петра Ткачівського відбулися перші сходини Галицького осередку Пласту. Організація займається національно-патріотичним вихованням молоді, на засадах християнської моралі формує у дітей навички лідера. Станом на 2021 р. НСОУ «Пласт» при Залуквянській школі налічує біля 20 пластунів. Вони займаються військовим вишколом, активно беруть участь в житті села, однією з їхніх акцій є поширення Вифлиємського вогню миру, підтримують християнські традиції: коляду, Маланку, тощо.

Пластуни на відкритті спортивно-гімнастичного залу. Фото 2013 р.

     У 2011 р. з ініціативи мешканця села Петра Ткачівського та о. Василя Заверача при церкві Свв. Апостолів Петра і Павла запроваджено Золоту книгу тверезості, куди вже вписали свої імена кілька сотень селян, при тому дали обітницю перед Богом не вживати спиртного. Тоді ж було засновано спільноту «Тверезості».    

    22 листопада 2013 р. школі присвоєно ім'я Іванни Омельянівни Блажкевич. З 2020 р. -  ліцей ім. Іванни Блажкевич, тут навчається 260 учнів. В селі діє греко-католицька церква Свв. Апостолів Петра і Павла. Народний дім, бібліотека.

  Ліцей ім. Іванни Блажкевич

    25 жовтня 2020 р. село Залуква стало центром старостинського округу Галицької територіальної громади. 

 

Cписок використаної літератури

1. Блажейовський Д. Історичний шематизм Львівської архієпархії (1832–1944). Т. 1. Адміністрація і парохії. – Львів; К.: Академія, 2004. – 246 с.

2. Воля і доля. Книга пам’яті Галицького району. – Галич, 1997.

3. Гавдяк М. Княжий Галич. З ілюстраціями.- В-тво “Рідна школа”.- Галич, 1938.- 49 с.

4. Галицько-Волинський літопис. Під ред. Л. Махновця. – К., 1989.

5. Грабовецький В. Нарис історії Галича. З найдавніших часів до початку ХХ ст.: До 1100-річчя заснування града.- Галич, 1997.- 244 с.

6. Історія міст і сіл Української РСР. Івано-Франківська  обл. –під ред. Тронько П. Т. (голова головної редколегії), Бажан М. П.Білогуров М. К.Білодід І. К.  — К.: Інститут Історії Академії Наук УРСР, 1971. — 168 с.

7. Палагняк Л. Куток Галичини – Залуква. Майбутнє переплетене минулим. (в друці)

 8. Пастернак Я. Старий Галич. Археологічно-історичні досліди (1850-1943 рр.). –  Івано-Франківськ, 1998.

9. Петрушевич А. О городе Галиче за Луквою. – Весник Народного дома. Львів, 1887. -№50-59.

10. Пашинський С. Село над Луквою. – Галич: Інформаційно-видавничий відділ Національного заповідника «Давній Галич», 2006. – 71 с.

11. Міста і села Галицького району: історія, пам’ятки і особистості / Арсенич П., Федунків З., Ганзюк Р. та ін. – Івано-Франківськ: Нова Зоря, 2001. – С. 306-327.

12. Федунків З. Галицький релігійний центр: пробл. і факти: 700-річчю з часу заснування Галича. Митрополії присвяч. –Івано-Франківськ : Нова Зоря, 2001.-288 с.

13. Федунків З. Храми і парохи с. Залукви // Галицький собор.1993. №3 – С.6-7.

14. Фіголь М., Фіголь О. Історія Галича. – Львів, 1999.

15. Фіголь М. Мистецво стародавнього Галича. - Галич, 1997.

16. Чачковський Л. Княжий Галич.- Чікаго, 1959.- 94 с.

17. Шараневич И. Известия о результате иследовательних  розкопок вь  рубежах древле-княжеского города Галича предпринятих в гг.1886-1887/ Д-рь Исидорь Шараневичь. –Львов, 1888. – 8 c.

18. Łuszczkiewicz  WladusławKościoł   św. Stanisława  pod Haliczem jako zabutek romański. Z resztami romanskiej cerkwi Pantelemona // Sprawozdania komisyi history sztuki. – II; zesz I. – Kraków,1880. – 20 s.

19. Pełeski J. Halicz w dziejach sztuki średnowiesznej: na podstawie  badan archeologicznych I żródeł arhiwalnych / DR Józef  Pelenski. – akademia uniejetności nakladzu funduszu spasowicża. – Kraków. – 1914. – 207 s.

20. Słownik geograficzny Królewstwa Polskiego i innych krajów słowiańskich. T XIV. Warzawa, 1895. – S. 358.

21. Szaraniewicz I. Wycieczka do Załukwi Halicza i na Krulos // Dżwignia: organ towarzystwa politechniczego we Lwowie; komitet redacyjny: J. Franke, J. Jankowski. –VI.– Lwów.–1882. – S.175–194.

22. Szaraniewicz I  Trzy opisy historyczne staroksiążęcego grodu Halicza w roku 1860, 1880 i 1882. – Lwów, 1883.

 

Автор: Андрій Гусак

Код для вставки на сайт

Вхід для адміністратора

Форма подання електронного звернення


Авторизація в системі електронних звернень

Авторизація в системі електронних петицій

Ще не зареєстровані? Реєстрація

Реєстрація в системі електронних петицій


Буде надіслано електронний лист із підтвердженням

Потребує підтвердження через SMS


Вже зареєстровані? Увійти

Відновлення забутого пароля

Згадали авторизаційні дані? Авторизуйтесь