Галицька міська рада
Івано-Франківська область, Івано-Франківський район
gov.ua місцеве самоврядування України
  Пошук

Історія села Шевченкове

   

Акварель Наполеона Орди 1878-1880 рр.

 

     Село Шевченкове знаходиться на відстані трьох кілометрів від сучасного м. Галича, на Виноградній горі Залуквянської височини, поблизу устя річки Лімниці. Попередня назва населеного пункту – Святий Станіслав, походила від францисканського костелу та монастиря, який існував тут у 1596-1939 рр. У 1946 р. з метою увіковічнення пам’яті великого українського поета село перейменували в Шевченкове.

    На думку історика Петра Сіреджука село було засноване на монастирських землях між 1772 і 1777 рр., бо в переписі Галичини 1772 р. його серед діючих сіл ще не було. У 1780-х рр. в селі проживало 59 мешканців. Перша письмова згадка про храм Св. Пантелеймона відноситься до 1367 р. Логічним є висновок, що поселення поряд із храмом виникло тоді, коли й храм, адже землі сучасного села відносились до княжого міста Галича, а із його занепадом перетворились у передмістя.

         За часів існування Галицького князівства тут був укріплений форпост столичного княжого міста, пізніше монастир, котрий розташовувався всередині потужного оборонного комплексу, добре укріплений продуманою системою валів, ровів, оборонних стін та природніми елементами – річками Лімницею та Дністром. Досліджене тут городище мало площу в 10 га, що вказує на міський характер поселення. Вигідне географічне розміщення городища підкреслює контроль над давньою дорогою через Дністер до дитинця. Колись навколо стін святині гомоніло неспокійне життя столичного міста – княжого Галича. Пізніше, після спустошливих татарських набігів, місто "переселилося" трохи далі і Шевченкове перетворилося на передмістя столиці.

     Археологи виявили в с. Шевченковому два місця, де стояли житла русичів – це урочища Боридища, де знаходиться церква Св. Пантелеймона та Над криницею. Деякі дослідники роблять спробу прив’язати до території сучасного населеного пункту згаданий у літописі двір заможного боярина Судислава. Однак достатнього обґрунтування цієї гіпотези поки немає. Натомість, археолог Богдан Томенчук переконаний, що при храмі Св.  Пантелеймона знаходився палац галицько-волинського князя Романа Мстиславовича.

       Після захоплення польським королем Казимиром III Галичини у 1349 р. церква Св. Пантелеймона була переосвячена в кафедральний собор Святого Станіслава. З 1427 року, після перенесення латинської єпископії до Львова, костел перетворили на літню резиденцію латинських єпископів. У люстраціях Галицького староства за 1532, 1552, 1557 роки згадується, що храм «...стоїть самотній на полях з квадратних каменів збудований». Однак двічі на рік – 8 травня (день св. Станіслава) і 9 серпня (день св. Пантелеймона) – тут відбувалися Богослужіння.

    Землі біля костелу разом із невеликим хутірцем належали римо-католицьким єпископам. На них за певну плату міщани випасали худобу. Між 1552-1575 рр. костел і хутірець були зруйновані і чверть століття стояли пусткою.

       У 1596 році польський король Сигізмунд ІІІ передав занедбаний храм отцям францисканцям. У 1598 – 1611 роках святиню перебудували на костел в стилі бароко. До цього часу належить і побудова монастирських будівель, зведення фортифікаційних споруд на монастирському подвір’ї. Із заходу побудовано прямокутну в плані, двоярусну оборонну вежу, що також служила дзвіницею і в’їзною брамою. Ця вежа-дзвіниця, вимурувана з червоної цегли і накрита чотирисхилим дахом, збереглася до нашого часу. У звязку із тим, що село знаходиться 250 м над рівнем моря у ньому існувала проблема нестачі води. Здавна жителі села носили воду на коромислі із колодязя, який існує досі, і знаходиться неподалік гірської  річки Лімниці. Проблему нестачі води було вирішено монахами францисканцями. Вони спорудили дві помпи.   Одна була  біля костелу, її глибина 85 м, інша – у центрі села (глибина – 65 м). Помпи функціонували до 90-х років ХХ століття.

    У 1611 р., галицький староста Станіслав Влодек подарував францисканцям близько 170 моргів поля на Побережжі. Для його обробітку монахи посилили навколо своєї обителі кілька селянських сімей. Згодом тут виникло сільце, жителі якого відбували панщину на монастирських землях.

       Монастир дуже постраждав після татарських нападів у 1620, 1621, 1626 рр. Підтвердження цьому знаходимо у «Люстрації Галича і староства 1629 року», досліджену Петром Сіреджуком. З цього приводу люстратор зазначав: «Люди зубожіли від набігу татар, а також через зловживання і грабунки жовнірів». При описі адміністративного підпорядкування йдеться про те, що село Залуква знаходилось у підпорядкуванні Галича. Про с. Св. Станіслав не згадується, адже на той час воно було невеличким населеним пунктом і не залежало від світської адміністрації. Пишучи про латинський костел, люстратор зазначає, що між православними і католиками виникали конфлікти. Богослужіння в храмах велося одночасно, тому латиняни скаржились адміністрації міста, що коли лунають дзвони православних церков, в костелі неможливо говорити проповідь, а віруючі нічого не чують. Тому русинам (українцям) заборонили дзвонити в дзвони.

        Близько 1632 року в центрі сучасного Галича був наново побудований францисканський монастир Св. Христа, куди перейшла більшість ченців. Ті, що залишились при костелі Св. Станіслава, утворили філію конвенту Св. Христа.

      Під час татарських нападів 1621 р. і 1676 р., під час походу війська Ібрагіма Шайтана – вали були знищені, а рови засипані. Більшу половину жителів сільця Святий Станіслав становили поляки. Відновлювався монастир  на кошти меценатів, які заповіли бути поховані в криптах костелу – товариша з козацької підхоругви Петра Угнаруса, шляхтичів Ієроніма Чарнковського та Михайла Понятовського, галицького війта Куликовського, галицького віце-нотаріуса Балтазара Петлінського та ін.

     У 1750 р. філія галицького монастиря св. Христа із костелом Св. Станіслава отримала самостійність. Починаючи з ХVІІ ст. і майже до самого 1939 р. найбільша земельна власність у селі належала монахам францисканського конвенту. Вже на початку  ХVІІ ст. останні судилися за неї з латинськими парохами і галицькими міщанами. Про це повідомляють численні  судові справи, що тягнулися упродовж ХVІІ - ХVІІІ століть. Великої шкоди селу завдала пожежа 1802 р., під час якої згоріли костел, монастир і багато цінних документів.

         На думку дослідника Петра Сіреджука, саме село Святий Станіслав на монастирських землях заснували між 1772 і 1777 рр., адже в переписі населення Галичини 1772 р. його в списках діючих сіл ще не було. У 1777 р. Святий Станіслав уже складався з десяти хат, у яких мешкало 47 осіб. Із цього часу село постійно згадують переписи населення Стрийського циркулу: за 1780 р., 16 червня 1786 р., 31 травня 1787 р. Він значиться в переліку поселень Стрийського циркулу від 28 липня 1788 р., переписі населення 1808 р. та ін. Зокрема, 1780 р. Святий Станіслав нараховував 10 хат з населенням 56 осіб, а 1808 р. – 17 хат, у яких проживало 19 родин загальною кількістю 93 особи.

     У Йосифінській метриці 1788 р. вказується, що на той час селу належало 9 нив (119 моргів) поля. Піддані конвенту мешкали у 35 будинках. Половина з них носила українські прізвища, а решта – польські. Та вже в ХІХ – першій половині ХХ ст. у Святому Станіславі проживали переважно поляки.

     7 травня 1899 р. в селі було відкрито школу людову, на побудову якої витратили 3500 злотих.

      Під час Першої світової війни Cвятий Станіслав налічував 36 хат, в яких проживало 360 мешканців.

 

 

Ерцгерцог Карл з водієм та місцевим мешканцем (праворуч), під час об'їзду лінії фронту.

Пізніше Карл І - останній імператор Австро-Угорської імперії

 

     У 1915 році від російського артилерійського обстрілу постраждав західний фасад храму та монастир. Тоді ж в селі було спалено 18 будинків. Розруха, неврожай, стихійні лиха призвели до голоду. У «Бюлетні Крайового комітету допомоги голодному селу» за 1925 р. зазначалося, що у Святому Станіславові чверть населення терпить від голоду, а половина – втратили дах над головою. Досі в пам’яті старожителів є спогади про ті часи коли їхні батьки змушені були обмінювати свої землі за харчі.

 

Костел Св. Станіслава та францисканський монастир після артилерійського обстрілу.

 

    Згідно тверджень мешканки села Ангели Токарської, у 1920-х років монастир очолив гвардіан, який дбав про монастир і костел, також посадив сад за яким доглядав. Кожного літа у село приїжджали молоді семінаристи відпочити на лоні чарівної природи. Перед Другою світовою війною отець гвардіян покинув село і повернувся у Польщу.

 

 

Костел Св. Станіслава, дзвіниця та францисканський монастир. Світлина 1930 р.

   

   У 1920-30-х рр. в селі діяли польські товариства «Страта пожарна добровольна» (1928 р.), «Союз стрілецький» (заснований в 1936 р.), Нові колоністи – поляки на честь свого приїзду встановили в селі у 1930 р. пам’ятний хрест. Ця пам’ятка являє собою латинський хрест із металевих труб, до перехрестя якого прикріплено скульптурну фігурку розп’ятого Ісуса Христа. На високому постаменті викарбувано напис: «ZIEMIE I PRACE NASZA BLOGOSLAW JEZU PANU 1930». Хрест зберігся до сьогодні. Крім цієї пам’ятки поляки також побудували народний дім. Мешканка села Емілія Лисак ділилася своїми спогадами: «Мені ще моя мати розказувала, що поляки свій клуб мали і різні свята там святкували. А мати моя у поляків працювала трохи і якось під новий рік запросили маму зі мною до клубу на свято. Українців там не було, одні поляки. І подарунки тільки польським дітям дарували. То так як ми були запрошені, то й мені подарували подарунок – фартушок».

      У візитації 1934 р. вказано, що у присілку Святий Станіслав мешкало 282 осіб, з яких 202 були римо-католицького віросповідання. Діяла польська початкова школа, де навчалося 12 учнів. 

 

Світлина села Святий Станіслав 1939 р.

 

     В роки Другої світової війни 2 липня 1941 р. о 18 годині Святий Станіслав був окупований німцями, які спалили в тут 2 двори. Радянські війська увійшли в населений пункт 24 липня 1944 р., о 4 годині ранку. Зі спогадів Ангели Токарської: «У роки війни на околицях села діяв військовий аеродром. Він був розташований на північному-заході села в урочищі Саджівка. Навколо цього аеродрому росли дерева. Пам’ятаю катастрофу, коли розбився літак, зачепившись за гілки дерев. На цьому місці тепер знаходяться городи».

     Неподалік від летовища на відстані 500 м знаходиться хрест. Його поставили на пам’ять про загиблого солдата Червоної армії, який загинув на тому ж місці. Проходячи полем, він помітив літак противника, і не роздумуючи, одразу ж відкрив вогонь. Льотчик натомість прямим попаданням вбив солдата, якого місцеві мешканці поховали на тому ж місці. Над могилою поставили хрест, який радянська влада замінила на пам'ятний знак у вигляді військової каски. Він стояв до 90-х років ХХ ст. А після знову поставили хрест і посадили  біля нього дерево – ясен. Вони й сьогодні нагадують нам про ті криваві часи.

     На Шевченківських крутосхилах і досі залишилися сліди від лихоліття війни. Уздовж гори ми можемо побачити окопи. Жителі села Шевченкове також брали участь у війні. Багато з них загинули, дехто пропав безвісти і тільки одиницям вдалося вижити.

       Після війни, в результаті операції «Вісла» 1947 р. почалося переселення українців із Польщі в Україну. У село Шевченкове були переселені такі сім’ї: Козань, Куцман, Лобай, Лодин, Петраш, Хома. 

 

 

  За співпрацю з ОУН та націоналістичну діяльність 4 родини з с.  Шевченкове було депортовано за межі України. Натомість у кінці 40-х рр. сюди пересилили 5 українських родин із Польщі. Також у 1950 році більшовицькою владою за участь у визвольних змаганнях українського народу було засуджено жителів села Шевченкове: Іванишина Франка Павловича, народженого в 1910 р., засудженого на 25 років, і Цибух Ганну Йосипівну, народжену в 1923 р., засуджену на 10 років. Також, за активну діяльність у галузі національного відродження були заарештовані такі мешканці нашого села: Р. Бучко, С. Бучко, З. Гусак, П. Цибух.

   У післявоєнні роки у селі створили колгосп імені Шевченка. Також відновила роботу сільська рада. Колгоспне господарство складалося із декількох частин, розташованих на території всього села. Була ферма, на якій тримали свійську птицю у приміщенні, яке знаходилось біля монастиря. Там же була кухня, де готували їжу для колгоспної худоби та птиці. Деякий час в ній працювала Анна Крищук. Колгоспною була і вівчарня. Овець тримали у хліві поблизу криниці. Тепер там сільське пасовище.

   Згідно аграрної політики М. Хрущова, яка передбачала укрупнення колгоспів, в кінці 50-х років ХХ ст. Шевченківський колгосп було приєднано до колективного господарства імені Івана Франка с. Залуква. Що спеціалізувалося на виробництві молока. Із сільськогосподарських культур вирощували цукрові буряки, картоплю, пшеницю, жито, овес, сіяли льон.

     У 1964 році бригадир колгоспу імені Івана Франка Едуард Петраш – житель села Шевченкове, в інтерв’ю газеті «Прикарпатська правда» зазначав, що на той час в селі було 46 дворів. Повідомляв, що від середини 50-х рр. ХХ  ст. було побудовано 10 нових будинків і в кожному є електроенергія. Про матеріальний достаток села бригадир говорив: «В кожній сім’ї є велосипед». Е. Петраш поділився планами на майбутню сівбу і запевнив, що минулорічні показники збору зернових, цукрових буряків, картоплі можна буде покращити. Саме за ці заслуги бригадира було нагороджено Орденом Леніна ІV ступеня. Вже в 1972 р. господарство перейменували на колгосп імені Леніна.

    Із приходом радянської влади проводити літургії у храмі Святого Пантелеймона було заборонено. У частково зруйнованому вигляді монастирський комплекс проіснував до кінця 40-х років ХХ ст. У 60-х роках церкву перетворили на склад «релігійної атрибутики», звезеної сюди з закритих радянською владою костелів і церков. Відтак, тут зберігалися твори мистецтва серед яких були і скульптури Йогана-Георга Пінзеля. У 1960-х роках францисканський монастир зруйновано, а будівельні матеріали використали для побудови сільгосптехніки у сусідньому селі Залуква. У цих же роках на північних схилах гори, почалося насадження фруктового саду. Пізніше поблизу урочища Спаське побудовано цегельний завод.

     З 1977 року проводилося планомірне вивчення і обстеження фундаментів церкви Святого Пантелеймона, оскільки ігнорувати існування на теренах Галича єдиної вцілілої пам’ятки архітектури ХІІ ст. тодішня влада не могла.

        У 1970-х роках в східній околиці села почалося будівництво водоканалу, що досі функціонує та забезпечує м. Галич, с. Шевченкове та частину с. Залукви питною водою.

     У селі діяла 4 класна школа, яка спочатку знаходилась у центрі села, а згодом перенесена в приміщення клубу. У школі у 30-х роках домінувало навчання польською мовою. Її викладали 4 рази на тиждень, тоді як українську всього лише раз. У пам’яті Ангели Токарської закарбувалось ім’я вчительки, яка працювала у школі і одночасно була завідуючою Шевченківської початкової школи, С. Покидько. У 1964 році в інтерв’ю газеті «Прикарпатська правда» вчителька розповідає: «Приїхала я із Польщі, де загинули мої близькі, в концтаборі Освенцим. Разом з односельчанами переобладнали стару монастирську школу, де і зараз проводимо уроки». Вчителька з теплотою згадувала про своїх учнів: Петрика Петраша, Віру Чабак, які найбільше відзначились на уроках праці. За словами педагога діти забезпечені партами. В школі потроху впроваджували шкільну форму. Дітей кожного дня годували полуденками за рахунок колгоспу. Вчителька зазначала, що її щороку обирають депутатом сільської ради, а це є свідчення великої пошани. Початкова школа в с.Шевченкове діяла до 1970 р., після чого її було скорочено. Колгоспний автобус возив зранку учнів до школи с. Залуква, але це тривало недовго.

     За роки радянської влади і вже в часи незалежності мова про власну школу не велася. Зате в селі існувала інша проблема – занепалий, в жахливому стані храм Святого Пантелеймона. Вже наприкінці 80-х рр. ХХ ст. були розроблені проекти щодо його реставрації. Також, вирішувалась проблема із матеріальним забезпеченням майбутньої реставрації. Так, в 1988 році М. Фіголь у газеті «Прикарпатська правда» розмістив заклик допомогти коштами на реставрацію храму. Був поданий рахунок добровільного фонду обласної організації Українського товариства охорони пам’яток історії та культури - № 70064  в Івано-Франківському житлобанку. Автор зазначає, що на таку справу – реставрацію храму Святого Пантелеймона – були перераховані кошти від першого добродійного концерту, проведеного м. Івано-Франківську в грудні 1987 р. Згідно тенденцій того часу автор пропонує у відреставрованому храмі створити музей галицької давньоруської архітектури на базі археологічних знахідок – фрагментів, деталей окремих частин давніх споруд.

     Стіни побіля храму Святого Пантелеймона вкотре здригнулись, коли після легалізації УГКЦ в Україні, 31 березня 1991 року її глава Блаженніший Мирослав-Іван Любачівський урочисто повернувся в Україну. Цього ж року 14 квітня він прибув до храму. Сотні прочан прийшли послухати його проповідь. Подвір’я біля церкви було заповнене людьми.

     Після здобуття Україною незалежності життя села зазнало істотних змін. Проведено газифікаю села, прокладено асфальтне покриття.  Населений пункт і надалі підпорядковувався Залуквянській сільській раді, діти продовжували навчання в школі с. Залуква. Землі Шевченкового були передані агрофірмі «Дністер» (колишній колгосп ім. І. Франка). Розмірене сільське життя сколихнула подія всеукраїнського масштабу: 9 серпня 1998 року церкву Святого Пантелеймона було урочисто освячено і передано у відання УГКЦ.

     Стараннями Галицької райдержадміністрації в особі Василя Крука, низки визначних українських науковців і митців (І. Могитич, З. Підлісний, Б.Галабала, М. Фіголь) вдалося переконати уряд України у винятковій важливості відбудувати давній Галич. Указом Президента було засновано Галицький історико-архітектурний заповідник, створено оргкомітет з підготовки до відзначення знаменитого 1100-річчя, затверджено комплексну програму відбудови і реконструкції пам’яток архітектури та кошторис фінансування з резервного фонду Кабінету Міністрів.

   Храм Святого Пантелеймона було відреставровано. На пам’ятці виконано основні реставраційно-відбудовні роботи. Відкриті в процесі археологічних і архітектурних обстежень кам’яні деталі, вмонтовано на їх первісні місця. Зміни торкнулися елементів будівлі, які були перероблені в 1925-1936 років.

    Чин освячення храму 9 серпня здійснив єпископ ординарій Івано-Франківський Софрон Мудрий, єпископ-помічник Іриней Білик у співслужінні майже сорока священників єпархії та за участі отця-мітрата декана Галицького деканату УГКЦ Василя Завірача. Після освячення на майдані коло церкви відбулася урочиста святкова академія відкриття пам’ятки, де виступили ті, хто найбільше приклався до цієї події.

У вересні того ж року 22 єпископи-учасники Вселенського патріаршого собору відправили в храмі урочисту святошну літургію у традиціях УГКЦ. 

     17 серпня 2008 року до церкви Святого Пантелеймона з Крехівського монастиря було привезено мощі покровителя храму – ранньо-християнського великомученика Святого Пантелеймона, які знаходяться там і до сьогодні.

 

         2013-2016 роках у храмі Св. Пателеймона з ініціативи Комісії у справах душпастирства охорони здоров'я Львівської архиєпархії УГКЦ відбувалися Всеукранські прощі медичних працівників. 

Зустріч владики Тараса Сеньківа на прощі медичних працівників. Фото 2013 р.

     У 2019 р. в криптах храму та навколо стін проведено археологічні розкопки під керівництвом кандидата архітектурних наук Юрія Лукомського. Як результат, виявлено нові поховання з північної сторони, зі східного боку знайдено металевий хрест ХІХ ст., також досліджено стан фундаментів споруди. Ініціатором обстежень був меценат Степан Мазур, котрий  пожертвував на храм сучасне освітлення, завдяки якому церкву Св. Пантелеймона у темну пору доби чітко видно в радіусі 10 км. Крім того довкола храму демонтовано обмостку, через яку руйнувалися стіни храму і поширювалася пліснява. Завдяки допомозі Любомира Кріля повністю замінено підлогу, яка тепер виглядає як автентична.

           Храм Св. Пантелеймона. Фото 2020 р.

       Отож, історія цього населеного пункту бере свій початок ще за княжих часів. Невелике територіально та малозаселене село (на даний час проживає біля 160 осіб),  має історичне значення як колишній релігійний центр. Кожного року до храму Св. Пантелеймона з’їжджаються сотні туристів. Пам’ятки археології та архітектури, які збереглись на території с. Шевченкове, нагадують нам про історичні часи та здобутки княжої культури. Вдале географічне розташування поряд із ріками Лімницею та Дністром – пророкують вдале майбутнє селу. 

      25 жовтня 2020 р. село Шевченкове увійшло в Залуквянський старостинський округ Галицької територіальної громади.

 

                                                                                                                                                         Автор: Андрій Гусак

                                                                                                                                                         

Код для вставки на сайт

Вхід для адміністратора

Форма подання електронного звернення


Авторизація в системі електронних звернень

Авторизація в системі електронних петицій

Ще не зареєстровані? Реєстрація

Реєстрація в системі електронних петицій


Буде надіслано електронний лист із підтвердженням

Потребує підтвердження через SMS


Вже зареєстровані? Увійти

Відновлення забутого пароля

Згадали авторизаційні дані? Авторизуйтесь