Галицька громада попрощалася із воїном Андрієм Кіндратом
30 травня Галицька земля вкрилася смутком. Село Залуква, де колись бігав малим Андрій Кіндрат, сьогодні приймало його востаннє. Приймало на щиті.
Він повернувся туди, де починалося його життя, щоб знайти тут свій вічний спокій після останнього, найважчого бою.
Андрій Кіндрат народився 22 липня 1981 року в Залукві. Тут, під галицьким небом, минали його дитячі роки, тут він уперше сів за шкільну парту. Проте доля повела його далі: у 1992 році разом із матір’ю Андрій переїхав на Одещину, в село Андріївка. Там змужнів, здобув професію зварювальника – фах людей, які вміють міцно з’єднувати метал. Так само міцно він зшивав і своє життя.
У 2001 році Андрій зустрів своє кохання, створив сім’ю. Одеса стала для нього містом професійного гарту, де він займався підприємництвом, будував плани, ростив разом із дружиною доньку Ірину та сина Артема. Він був звичайним українцем, який просто хотів щастя для своїх дітей, прагнув забезпечити родинний затишок і бачити, як росте нове покоління під мирним українським небом.
Усе змінив лютий 2026 року. Мобілізація. Армія. Нова, найвідповідальніша у житті посада – водій артилерійського взводу славетного 425-го окремого штурмового полку «СКЕЛЯ».
Хто знає, що таке бути водієм в артилерії під час штурмових дій, той розуміє: це щоденна гра зі смертю. Це доставка боєприпасів під щільними обстрілами, це евакуація, це секунди, від яких залежить, чи виживе підрозділ. Там, де земля здригалася від вибухів, де повітря пахло порохом і гаром, Андрій Кіндрат тримав кермо і тримав стрій. Без пафосу, без нарікань – просто виконував свій обов’язок перед Богом і власною совістю.
Його серце, що стільки витримало, зупинилося 21 травня в лікарні на Харківщині. Медики боролися, але колосальна напруга війни виявилася сильнішими.
Сьогодні залуквянські вулиці, заніміли. Траурна процесія рушила від рідного для багатьох Народного дому до храму Верховних Апостолів Петра і Павла. Спільна молитва священників Галицького деканату УГКЦ піднялася під купол церкви, відлунюючи плачем рідних і тихим шепотом побратимів.
Андрія Кіндрата поховали на місцевому кладовищі. Коли над свіжою могилою пролунали урочисті залпи військового салюту, а в небо злетіли величні акорди Державного Гімну, кожен присутній відчув: ми ховаємо не просто земляка. Ми прощаємося з частиною нашої свободи, яка оплачена його кров'ю.
Андрій Романович Кіндрат... Йому було 44 роки. У нього залишилися мати, батько, дружина та двоє дітей. Вони віддали армії та країні найдорожче – сина, чоловіка й батька.
Ми не маємо права забути, якою ціною купується кожен наш спокійний ранок.
Низький уклін родині. Світла пам'ять воїну Андрію, чиє ім'я відтепер викарбуване в літописі нашої незалежності. Царство Небесне і вічний спокій його душі.
