Костишин Ярослав Іванович
Костишин Ярослав Іванович народився 25 вересня 1974 року в селі Придністров’я Галицького району.
Саме тут, на мальовничих берегах Дністра, минули його дитячі та юнацькі роки, формувався характер, життєві принципи та любов до рідного краю. Перші знання здобував у Придністровській школі, а згодом продовжив навчання у Задністрянській школі. Після закінчення навчання розпочав трудовий шлях. Працював на ДТЕК Бурштинської ТЕС, де зарекомендував себе як відповідальний, сумлінний і працьовитий працівник.
Ярослав був людиною праці — відповідальною, щирою та надійною. Не боявся труднощів, умів долати життєві випробування та завжди прагнув бути корисним своїй родині й людям, які його оточували. Його життєвий шлях був сповнений щоденної праці, турботи про близьких, радощів і непростих випробувань, які він долав із гідністю.
Ярослав разом із дружиною Галиною створили міцну сім’ю та виховали двох синів — Михайла та Владислава. Для своїх рідних Ярослав був люблячим чоловіком, турботливим батьком і надійною опорою. Коли Україна потребувала захисту, Ярослав не залишився осторонь.
11 червня 2025 року він одягнув військовий однострій та вступив до лав Збройних сил України. Військову службу проходив у Першому об’єднаному загоні Державної спеціальної служби транспорту, військова частина Т 0110, на посаді старшого монтажника монтажного відділення монтажного взводу роти відновлення штучних споруд шляхів відновлювального батальйону.
Його військова служба була пов’язана з виконанням важливих і відповідальних завдань. Він виконував бойові завдання на Чернігівщині та Сумщині — на прикордонних територіях, де українські військовослужбовці щодня несуть службу в умовах постійної небезпеки, захищаючи рубежі нашої держави.
Для Ярослава служба була не просто обов’язком. Це був його внесок у спільну справу захисту України. Він виконував свою роботу сумлінно, відповідально та до кінця залишався вірним військовій присязі. Війна залишає по собі не лише видимі рани. Вона виснажує людину постійною напругою, важкими умовами, небезпекою та щоденними фізичними й моральними випробуваннями.
16 квітня 2026 року Ярослав захворів під час проходження військової служби. Розпочалася боротьба за його життя. Попри зусилля медиків та лікування, хвороба виявилася сильнішою.
17 липня 2026 року серце Ярослава Івановича перестало битися. Його війна була важкою. Він вистояв перед ворожими ударами, залишався вірним військовій присязі та до кінця виконував свій обов’язок перед Україною. Його життя обірвалося, але пам’ять про його мужність, людяність і відданість назавжди залишиться в серцях рідних, друзів, побратимів та всієї громади.
Пам’ять про воїна Ярослава, який у найважчий для України час став на її захист, сумлінно виконував свій військовий обов’язок і віддав найдорожче — власне життя — заради України назавжди залишиться у пам’яті тих, хто його знав, любив і чекав. Його ім’я житиме у спогадах рідних, у пам’яті побратимів та у вдячності громади.
Вічна пам’ять і слава Герою! Низький уклін Захиснику України.
